Світлана Новоліцька: подобається медалі на шию вішати - для цього треба пахати

Світлана Новоліцька: подобається медалі на шию вішати - для цього треба пахати
11 лютого 2016, 09:25Новини баскетболу

Головний тренер бронзового призера попереднього сезону ВЮБЛ - харківської команди ДЮСШ-7-Рекорд Світлана Новоліцька розповідає, як команда на її очах попрощалася з дитячим баскетболом

- У Харкові я працюю з дітьми 5 років. У сьомій спортивній школі Харкова. Там у нас є комплексне ДЮСШ. Це єдина спортшкола у Харкові, у якій залишився спортивний зал. Нажаль, зараз така ситуація – зали руйнуються, і єдина школа, де він є – це ось ця. Там створені умови для дітей, для тренувань. Фінансово, звичайно ж нам важко. На тури їздимо за рахунок батьків. А так, ми хоча б не платимо за оренду зала. Це вже плюс.

- Якщо не орендуєте зал, відтак у вас у баскетбол можуть грати діти не лише з заможних родин?
- На виїзди ми вирушаємо виключно за рахунок батьків. Тим діткам, яким важко сплачувати, якось вирішуємо гуртом командою.

- Ви збираєте дітей по школах? Яким чином вони до вас потрапляють?
- Зараз на наборі сиджу у двох школах, у звичній загальноосвітній школі ще працюю. Потім, кого відібрала, об`єдную. Ось набрала хлопців 2005 р.н. На наступний рік заявлятиму їх на чемпіонат України. Ці вже старші (говорить про команду 2001р.н. – ред.), 9-й клас, рано чи пізно все одно закінчать школу. Готую собі зміну.

- Ви дуже емоційно керуєте командою під час матчів.
- Я сама гравець у минулому, у Росії виступала. Ще часом не можу переключитися з тих емоційних станів на роль тренера. Молода ще. Прислуховуюся до кожного зауваження з боку суддів, старших тренерів. А емоції? Таке враження, що сама на майданчику. Але ж сама уже на майданчик не вибіжиш і нічого вже не зробиш. Вчуся бути тренером. Завдяки цій команді 2001-го року. Зібралися здібні діти. Є з ким працювати. Чорненький хлопчик з`явився у мене цього року. Мені подобається, що він додає. Спочатку без пробіжки не міг м`яча отримати. Ту роботу, яку ми спільно з ним виконали цього року, радує мене, як тренера. Увійшов у команду і зараз у мене незамінний гравець.

- Як його звати?
- Три букви: Агу. Агу Деніс.

- Такий пластичний, технічний гравець.
- Навпаки, йому бракує техніки. У нього є бажання велике, що я вітаю, у нього є стрибок неймовірний, швидкість. Але ж ви бачили, не вдалося нам виграти – він наприкінці матчу чотири передачі просто віддав до аута. Будемо над цим працювати. Це з досвідом приходить. Зонний пресинг важко розбивати. Команда Києва і ми сьогодні увесь матч грали зонним пресингом. Це важко. Мало того, що його розбивати, а ще й самим пресингувати. Просто під кінець у кого залишилися сили, та команда сьогодні і перемогла (інтерв`ю зі Світланою ми записали після матчу 4-го туру ВЮБЛ, у якому її команда поступилася столичній КСЛІ-СЮСШОР 58:67). Того року був дитячий баскетбол. Ми грали п`ятірками. Не можна було використовувати ані зонного пресингу, ані зонного захисту, ані підстраховки. Того року був інший баскетбол, дитячий. Зараз – дорослий баскетбол. Ми взяли м`ячик 7-го розміру, того року була 6-ка маленька. Цього року усе кардинально зміниться напевно, усі команди додали. Наше третє місце було у дитячому баскетболі. Тепер встояти на цій сходинці дуже важко. Я і хлопцям про це кажу, і сама це знаю.

- Щоб захистити ваш здобуток, до яких суперників, окрім Києва, будете ще налаштовуватися маскимально?
- Окрім цього туру у столиці зіграємо ще один. Тоді Хижаки нас очікують, Черкаські Мавпи і Біла Церква.

- Досить гучні імена у цьому переліку?
- Черкаські Мавпи зараз теж додали. Дві команди з Дніпропетровська є. Одна з них – чемпіони по 2001-му року. П`ять очков вони поступилися Черкаським Мавпам. То ж слідкуємо за суперниками, хто як додає. Є гарні команди – Хімік, Одеса, Інтернат, Черкаські Мавпи.

- А Хімік, Одеса в іншій зоні грають?
- Так. Ми ж стінками граємо. П`ять стінок по три команди. Наша стінка – Шостка, Лозова, Харків. Ми зараз стінка на стінку граємо з Києвом та Рівном.

- І вас зараз можуть позбавити боротьби за медалі, і ви - когось?
- Зараз боротьба за 10-ку йде. Ми зіграємо по колу з усіма командами, визначиться перша десятка. Ця десятка між собою зіграє змійкою і буде боротьба за вісімку. Тобто з десятки вилетять дві команди, залишаться вісім команд. Тоді вже будемо грати фінал восьми.

- Де ви у Росії грали?
- Де грала? Ну, по-перше, я сама вихованка київського Інтернату. Була у групі Євгенії Григорівнт Кочергіної. Це було у восьмому-дев`ятому класі. Запросила мене Євгенія Григорівна. Мала статус перспективної дитини. Нажаль, довелося поїхати. Маленька була, не витримала десь суперників. Я тут вчилася два роки. Потім повернулася до Харкова, грала за жіночу команду ХАІ, а коли школу закінчила, поїхала до Бєлгорода, виступала у тамтешній Росіяночці. П`ять років там провела, повернулася до Харкова.

- Чи складно працювати з підлітками?
- У кожному віці є і свої мінуси, і свої плюси. Зараз набагато цікавіше – це вже схоже на чоловічий баскетбол. Хлопчики ростуть, дуже цікаво з юнаками. У дитинстві інші пеереваги. Мені подобається працювати з дітьми – з маленькими і великими. У цій команді грає мій син. 24-й номер, Єгор Попов. Не те, що я ліпила команду під свого власного сина, так вийшло. Він 2001-го року, тому у команді.

- До усіх у вас рівне ставлення?
- Так, але сину важче за усіх. У нас нема ані мами, ані тренера. У нього усе в одному намішано. Віддати до іншого тренера – так у нас у Харкові 2001-м роком тільки я займаюся. Кудись віддавати його до іншої команди, чи у той самий інтернат – він ще слабенький. Я сама через це пройшла і знаю, що це складно. Як тренер я розумію, що він поки що не готовий їхати від мене, ми тільки стали дорослішати.

- Ну, ось ви кажете, що з дорослими вам цікаво працювати, але ж у хлопців дорослі спокуси з`являються, дівчата...
- Хлопці мають мету, це їх і стримує. Проводимо бесіди, розмовляємо з батьками. Такого, що ми пішли на побачення і не прийшли рна тренування – поки не було. Дівчата – це добре, вони мають вам допомагати, бути стимулом у житті, мрією, але в жодному разі не заважати навчанню і тренуванням. Тому розмовляю, налаштовую, а там вже як буде. Поки вони мають мету, вони горять бажанням, хочуть прогресувати. У тому році бронзу ВЮБЛ здобули. Я кажу – медалі на шию усі люблять вішати? Для цього треба пахати. Тому - є мета, працюємо.