Олд-Скул в українському баскетболі втрачає позиції. Рано чи пізно, зміна поколінь відбувається не лише серед гравців, а й серед представників тренерського цеху. Сьогодні ми дамо слово молодим і амбітним фахівцям, за плечима яких – яскрава кар’єра гравців. Вони не лише є носіями безцінного досвіду, а й мають талант передати його майбутньому поколінню.
Ігор Харченко – тренер СДЮСШОР з баскетболу (м. Київ) , 11-разовий чемпіон України у складі Будівельника (6), БІПИ (3), Азовмашу (2), 9 років грав у збірній України, учасник чемпіонату Європи-1997.
Ігор Харченко: - Чи складно працювати дитячому тренеру? Це питання риторичне. Усі прекрасно знають, що тренерам важко і за свою роботу вони не отримують відповідних грошей. Але це така справа, загальновідома. Директор СДЮСШОР з баскетболу Олег Рубан свого часу запросив мене працювати. Рік я відмовлявся, оскільки займався незрозуміло чим, але врешті-решт зрозумів, що ця справа для мене рідна, ніж інший бізнес, вирішив спробувати. Так трапилося, що утворилася команда Вищої ліги Авангард і Андрій Подковиров одразу ж забрав мене помічником до тренерського штабу. І лише після того, як Авангарда не стало, я зайнявся дітьми. Пішов вже третій рік. Зрозуміло, що ця справа – нова, згадав, як мене тренували. Щось від себе додавав, плюс вчився, в інших тренерів запитував, як усе правильно організувати. Врешті решт виробив свій принцип підходу до дітей. І працюю зараз з ними. Що мені найбільше подобається? Можна сказати, це новий не оброблений матеріал, з якого можна щось зліпити. І коли виходить щось, звісно не через місяць-два, а через рік-два ти бачиш свої результати – це надихає на подальшу роботу. Звісно, це діти, невідомо, стануть вони у майбутньому баскетболістами чи ні, але їм треба приділяти максимум часу і сил.
Марія Дубас, - тренер збірної Києва (дівчата-2007) , дворазова чемпіонка України у складі київських Динамо (2011-й) і ТІМ СКУФ (2008-й), неодноразова призерка чемпіонатів України у складі ТІМ СКУФ, бронзова призерка у складі Рівного минулого року (так помпезно відзначали, що здалося, виграли Лігу Чемпіонів – зізнається Марія). У національній збірній не грала, бо увесь час була у декретній відпустці – говорить тренер, яка є мамою трьох хлопчиків! Зараз Марія поєднує тренерську діяльність з ігровою кар'єрою. Вона виступає у команді жіночої Суперліги СБК Львів.
Марія Дубас: - займатися з дітьми мене запросила Інна Кочубей. Вона тоді працювала з дітками в Авангарді (спорткомплекс у Києві) і запропонувала, щоб ми разом вели групу. Не можу сказати, що я довго до цього йшла. Це було певним чином спонтанно. Я вирішила – спробую, чому б і ні. В мене син займається баскетболом, я відвідувала його тренування, було цікаво поспостерігати за тренувальним процесом. У мене свої думки виникали – а як би я зробила і що можна було б зробити по-іншому? І ось я вже рік треную, навіть трохи більше, з травня 2017-го. Намагаюся поєднувати з кар’єрою гравця. Не можу сказати, що це просто. Але я не живу у Львові, приїжджаю туди на ігри, підтримую форму у Києві. То ж дитячі тренування я не пропускаю. А мама допомагає, бо ж у самої три хлопчика. Насичене життя (посміхається – ред.). Перше враження після першого тренування – моторошне сум’яття. Я сумнівалася – чи зможу? Бо треба було під лаштуватися до восьмирічних гравців з усіма їхніми моментами. Але потім втягнулася. Зараз ми закінчили тур ВЮБЛ, а ми перший рік беремо участь у чемпіонаті. Усі є дебютантами – і я, і вони. Є вже перші перемоги. Ми пройшли до 12-ки кращих команд України. І дівчата показують боротьбу. Ти радієш тому, що у них виходить, і ти отримуєш від цього навіть більшу насолоду, ніж від своїх ігор і особистих перемог! Діти дуже заряджають! Дивляться на тебе, кліпають своїми оченятами і ти для них зараз –найголовніша людина у цьому залі, від якої багато чого залежить! Як ти – схвалиш, не схвалиш, порадиш, підтримаєш. Це і відповідальність велика.
Євген Подорваний – тренер команди ВЮБЛ (юнаки-2007) БК Акули (Київ), триразовий чемпіон України у складі Азовмаша, срібний призер Всесвітньої Універсіади-2005 (тоді в турецькому Ізмірі українців випередила тільки студентська збірна США), гравець національної збірної України (2000-2007рр.), батько трьох доньок!
Євген Подорваний: - Ідея займатися з дітьми прийшла після невдалого року кар’єри у Дніпродзержинську (нині Кам’янське – ред.). Йшов 2015-й рік. Спочатку я був асистентом у Віктора Кобзистого, потім прийшов Валерій Плєханов, і у нього був півроку помічником. У Дніпро-Азоті в останній рік існування цього клубу. І це було останньою краплею, бо я остаточно зневірився у нашому професійному спорті. Що стоується фінансів, я не отримав зарплату за рік. Це раз. По-друге, весь час мене обманювали, по-третє, мали місце «ігри на контору». І коли я за сукупністю зіштовхнувся з усім цим неподобством, я вирішив впасти до рівня плінтуса. Як казав хтось з моїх друзів, мовляв, що ж ти падаєш до рівня плінтуса. А я думаю навпаки – це не рівень плінтуса. Це джерело, з якого ми усі професійні гравці вийшли. Тепер треба віддати цьому джерелу свій борг. І я вирішив перключитися на дітей. Йшов 2015-й рік. Перші плоди роботи я відчув вже за місяць, коли кілька мам прийшли і сказали – дякуємо Вам дуже, що забрали у них з рук планшети! І вони із задоволенням йдуть на тренування. Це були мої перші плоди і я вважаю це до цих пір головним меседжем. Я не знаю, чи виховаю професійного гравця, це велике питання. А те, що багато дітей відірвав від комп’ютерів – це вже добре. У чемпіонаті ВЮБЛ ми потрапили до Дивізіону А. Для пацанів, які ще три роки тому м’яч у руках не вміли тримати, напевно це велике досягнення. Але я стримано до цього ставлюся і сподіваюся, що у нас головні успіхи ще попереду. На роботу я йду з радістю!
Професійного гравця виховати важко. Важко за три раза на тиждень виховати, в той час коли інші команди тренуються 5-6 разів на тиждень. То ж для нас сам вихід до Дивізіону А – вже успіх. Хлопці почали останнім часом працювати дуже наполегливо. А до цього це просто була секція баскетболу. І тільки з вересня, коли ми почали змагатися у чемпіонаті ВЮБЛ, хлопці зрозуміли усю серйозність моменту, що треба викладатися на тренуваннях, щоб бути кращими, треба багато працювати. Звісно, щоб досягти більшого – потрібно більше тренувального часу. Але у нас така специфіка, що ми не маємо таких резервів часу. Тому ми змушені заміняти ефективністю кожну хвилину тренування. Але це те, що стосується професійного спорту. Я свою місію виконую. Хлопці із задоволенням йдуть на тренування і батьки дякують! Порівняно з нашим часом, ми хоч могли бігати. А тут діти бігати не можуть! Я їх спочатку змушений був вчити бігати, а не вчити баскетбольним навичкам. Диванно-комп’ютерне покоління дуже відрізняється від нас - тих пацанів, що зростали у так звану доцифрову еру. Користуючись нагодою, хочу подякувати Академії сучасної освіти (у столичному Комфорт-Тауні, вул. Регенераторна, 4). Там нереально крутий зал для занять. Хочу персонально подякувати Іванні Волковинській! Шикарні умови для тренувань створюють!
