Мама гравця збірної України Олексія Леня Юлія Лень розповіла, хто став прикладом для сина на початку кар’єри, чим займається його фонд у США і які мрії вона має.
- Наш дідусь пройшов шлях від звичного робітника до директора Шахти. Ніхто йому не допомагав, не сприяв. І Олексій, дивлячись на нього, вірив – якщо сильно забажає, якщо працюватиме, він теж зможе з хлопчика, який грав у баскетбол у дворі, стати гравцем НБА. І дідусь йому завжди говорив – звісно, треба мріяти, але плюс до цього треба важко працювати. І Льоша працював. Він ще той трудяга – два тренування на день, три тренування, сам собі придумує додаткові заняття, він трудоголик.
- Він не втомився від такої уваги до себе вдома?
- Він розуміє, що це теж було необхідно. Це зворотній бік популярності. Він приїхав – усі хочуть із ним поспілкуватися. Але тренуватися йому хочеться більше, це так (посміхається – ред.).
- Сина підтримували у київському матчі палкі прихильники, серед яких було чимало родичів.
- Хоча б один такий матч в Україні у неймовірній атмосфері – це дуже добре. Але для мене був разючий контраст після України. Тут я теж ходила на його ігри, і була така тиша у залах, було добре чути скрип кросівок по паркету. Я іншого не бачила, для мене і це вже було «Вау! – Баскетбол!». А коли вперше приїхали до Меріленда, побачила студентський баскетбол, коли на матчі трибуни у великому залі заповнені вщент, така енергетика допомагає гравцям. Хоч Льоша увесь час каже, ми не повинні шукати енергію у залі, вона йде від нас. Але тим не менш це допомагає команді. Що більше вболівальників, то краще!
- Ваша рішучість допомогла йому поїхати за океан, він задоволений кар’єрою, ось зараз вже в Атланті гратиме.
- Льоша задоволений. Фінікс теж дав йому багато. Він пройшов увесь шлях становлення, тим більше після двох операцій, після того, як пів сезону він не грав. Це був нелегкий старт і не найяскравіший в НБА. Через усе це треба було пройти, пропустити через свій мозок, витримати, вистояти, мати для цього сили, не зламатися, йти далі. Він досягнув певного рівня, а тепер підписав контракт з Атлантою Гоукс. І хлопці вірять у нього. Головний менеджер також сказав, що вони покладають на нього значні сподівання. Що може бути краще, коли у тебе вірять усі? Це мотивує на подальші звершення. Думаю, у нас усе вийде.
- Яка Ваша мрія у баскетболі для сина?
- Може він мене і посваритиме трохи, але мама мріє широко завжди. Мені б хотілося, щоб ім’я мого сина лунало на одному рівні з такими прізвищами, як Тім Данкан, Кевін Гарнетт. Чому для мене це ще важливо? Усі ці гравці народилися у США, а тут хлопчик з іншого боку Земної Кулі, з України. І мені б хотілося. Щоб так відбулося і впливало на ровиток баскетболу у нас, в Україні. Бо ж навіть трохи шкода: ну, увесь час футбол, футбол, а баскетбол в уяві багатьох на другорядних ролях. Але ж це дуже красива гра! Хочеться, щоб ставлення до баскетболу в Україні покращувалося. Олексій створив свій фонд у США. Ми працювали з малозабезпеченими дітьми у Південному Фініксі, ми організували програму – дітей, які демонструють відмінні результати у навчанні, ми їх привозимо до спортивного магазину і вони мають право обрати пару спортивного взуття, яке хочуть. Сперше ми взяли дві дитини, бо там діти не бачать сенсу добре вчитися. Навіщо? Це ж Південний Фінікс. Але коли дитина отримує кросівки – останні рази у нас було 25 дітей, 26. Ось як працює мотивація у дітей – це не просто «навчайся добре!». Ми хочемо зберегти цей Фонд. Нас уже знайшли в Атланті і запитують – ну, ви з нами будете працювати? А кидати дітей, з якими пропрацювали три роки, теж не можемо. Але подивимося. Ще мені хочеться, щоб Атланта вийшла у плей-оф, і ми підписали після дворічного довгостроковий контракт. А може команда замахнеться і на чемпіонський титул в НБА.
