Найдосвідченішим гравцем БК “Запоріжжя” цього сезону є капітан команди Станіслав Овдєєнко. І хоч на майданчику він проводить не так багато ігрового часу, але його вклад у колективну хімію переоцінити неможливо. Завдяки щирій вдачі та володінню англійською капітан суттєво допомагає в адаптації американським легіонерам БК “Запоріжжя”. Станіслав Овдєєнко – професіонал з великої літери, відверта людина, яка ніколи не відмовить ні вболівальникам, ні журналістам. Домовившись про інтерв'ю з капітаном, приємно було бачити як після тренування 34-річний гравець залишається, щоб попрацювати ще.
– Стасе, ти регулярно залишаєшся після тренувань, щоб попрацювати над дальніми кидками?
– Якщо раніше у нас було одне тренування в день, але більш виснажливе, то я завжди приходив годиною раніше. Тепер, коли тренуємося двічі на день і маємо щільний графік, сил залишається вже менше. Але коли вони є, намагаюся і сам кидати, і пропоную хлопцям зі мною.
– Ця звичка сформувалася вже давно?
– Так, колись я взяв приклад з більш старших гравців, таких як Георгій Кондрусевич, Олександр Рибалко, Яків Змітрович, вони дали мені хорошу етику працьовитості.
– Завдяки своїм знанням англійської, ти більше за інших гравців БК “Запоріжжя” спілкуєшся з легіонерами. Які цікаві історії відбувалися з ними у побуті або на виїздах?
– Розкажу один недавній випадок. Телефонує мені Малік Трент, який знаходиться у поштовому відділенні і каже: “Мене ніхто не розуміє і не можуть знайти мою посилку”! – і дає свою слухавку жіночці. Вона сидить там, я вдома, Малік сам починає шукати свою посилку, так і вирішуємо питання. Насправді дуже багато відмінностей між українцями та американцями у плані менталітету, звичок. Взяти хоча б рукостискання. Для них нормально привітатися в рукавичці, або просто вдаривши кулак об кулак, а в нас так не прийнято.
– У першій частині сезону в тебе на рахунку було чимало вдалих матчів, наприклад, гра в Одесі, де твій вклад у перемогу був одним із вирішальних. А що не вдається у другій частині сезону?
– Зрозумійте правильно, тренер робить ставку на більш молодих гравців, які виступають на моїй позиції. Це Андрій Мироненко, Юрій Кондраков, той же Малік Трент. Мені тренер завжди говорить – будь готовий. Якщо піде не за планом, я завжди готовий вийти на майданчик і викластися на повну. На мою боротьбу, на мої зусилля тренер завжди може розраховувати.
– Після того як у тебе народилося дві доньки, менше часу залишилося для захоплення музикою?
– Так. Знову ж таки, два тренування на день, дві доньки. Моя дружина весь свій час проводить з дітьми. Мені хочеться і їй допомогти, щоб не так втомлювалася, висипалася більше, або просто відпочила та змінила цю одноманітність. Для нас велике чудо – наші доньки! З ними весь час хочеться бути поруч. А щодо музики, то я написав для них кілька колискових, але щоб перетворити це в повноцінний альбом, потрібен час і немало зусиль. Поки що до цього руки не доходять.
– Які сімейні обов'язки тримаються виключно на тобі?
– Я намагаюся допомагати в усьому по можливості. Кожного дня купаю дітей, це мінімум півгодини часу в ванній. Ми з ними бавимося, граємо в ігри, а віднедавна почали з молодшою робити артикуляційні вправи для мовлення. Ми вже вчимо англійську. Зі старшою дружина займалася іспанською, вони влаштовували такі собі марафони – це коли протягом двох тижнів щодня потрібно виконувати ігрові вправи, спілкуючись іноземними мовами. Згодом почали робити так і з англійською. Все почалося з того, що ми прочитали цікаву книгу японського автора “Після трьох уже пізно”. Тепер намагаємося багато чого вкласти в дітей саме з раннього віку. Окрім мов, ми відвідували різноманітні центри для розвитку дитини. Ми це робимо не для того, щоб вони у нас стали вундеркіндами, а для їх же користі. Якщо у мене вихідний, я весь день поруч з дітьми – гуляємо, їздимо на Хортицю, виходимо на природу, проводимо багато часу на подвір'ї.
– У тебе вся сім'я спортивна. Розкажи, яким видом спорту займалася твоя мама і які досягнення, пов'язані з гандболом, у дружини?
– Мама навчалася у Запорізькому національному університеті разом з батьком гравця БК “Дніпро” Павла Ревзіна, разом з батьком Михайла Юр'єва – це теж баскетболіст, який виступав у “Ферро” та Петром Павловичем Драганом. Мати займалася легкою атлетикою, але не професійно як у мене чи в дружини. Це було скоріше, як хобі. Також вона ходила у різноманітні походи, в гори, на Кавказ. Після університету вже стала вчителем фізкультури і практично все життя присвятила цій професії. У моєї дружини просто дивовижна кар'єра. З моїми досягненнями у баскетболі це неможливо порівняти. Вона виступала в національній збірній України з гандболу, коли переїхала з жіночої команди “Мотору” до російської звенигородської “Зірки”, вигравала разом з командою європейський турнір на кшталт нашої баскетбольної Євроліги. Потім виступала чотири роки в Іспанії, ще сезон у Франції. На жаль, через травми їй довелося рано завершувати кар'єру. Приблизно в 26 років змушена була розпрощатися з великими навантаженнями. У неї колосальний досвід, який передає і мені. Те, що про що вона мені розповідає – в Україні ні в кого немає такої системи. Ставлення до гравців, до тренувального процесу, як потрібно вибудовувати стосунки в плані психології, якою має бути командна хімія, підтримка один одного, коли гравець помиляється або потрапив до психологічної ями – у Європі цьому надають особливого значення.
– А в якому виді спорту бачиш своїх доньок?
– Ми з дружиною ніколи не намагаємося перетягувати – ні я на баскетбол, ні вона на гандбол. Головне, щоб вони були щасливими, активними і розвивалися різнобічно. У нас вдома багато м'ячів, звичайно, що ми дивимося і гандбол, і баскетбол, вони все це бачать, намагаються теж робити це ж саме з нами. Доньки дуже активні, завжди бігають, постійно їм хочеться гратися, енергії дуже багато. Ми хочемо, щоб вони були в спорті, але ніколи не будемо нав'язувати чи насильно віддавати у секцію. Все залежатиме від них.
– Твоя мама дуже схвально відгукується про легіонерів БК “Запоріжжя”, особливо підтримує Майкла Холтона. Хтось з американців клубу був у вас в гостях?
– Коли були зимові свята, ви знаєте, що Різдво в Україні відзначають 7 січня, а в Америці 25 грудня. Я поцікавився у Майка – як ти будеш зустрічати Різдво? Він відповів, що як завжди буду нудьгувати вдома. І ми з дружиною запросили його до нас. Я пояснив, що Різдво – це сімейне свято, і ти, як частина нашої команди, як частина нашої родини, тому приходь у гості й відсвяткуємо разом. Накрили на стіл, повечеряли, поспілкувалися, він познайомився з нашими доньками. Вони до речі легко знайшли спільну мову. Дівчаткам навіть легше було розмовляти з Майком ніж моїй дружині, бо вона знає іспанську. Він читав для них книги англійською, які у нас є. Ми всі класно провели час. А щодо мами, то вона взагалі не пропускає жодної гри нашої команди ще з часів “Ферро”. Причому стежить за гравцями, дивиться матчі, знає, де зараз знаходиться наприклад Річард Гуін, Ренді Калпеппер, що відбувається в житті Жори Кондрусевича.
– А які спогади у тебе залишилися з тих часів, коли ти вперше приєднався до запорізького “Ферро”?
– Коли був в університеті, тоді грав у команді “Ферро-Яблуко”, ми виступали у Вищій лізі. Потім, коли створили вже відроджене “Ферро” та виступали в УБЛ, почалося більш серйозне становлення мене як гравця. Через рік ліги об'єдналися і був один турнір, у нас вже з'явилися легіонери – Чарльз Томас, Вінсент Хантер, Кевін Тіггс, тоді ми виграли Кубок Суперліги, вважаю, що з 2007 року вже так серйозно я був разом із “Ферро”.
– А хто відкрив у тобі гравця-професіонала?
– Це було складно через те, що у мене немає видатних фізичних даних, швидкісних або серйозного стрибка чи ведення. Мені багато говорили, навіть тренери, що твій рівень – це гра в університетській команді. Крім всього іншого, я поєднував баскетбол з навчанням. Причому хотів отримати нормальну освіту, не сачкувати, бо розумів, що наявність диплому важлива не просто для “галочки”. Мені постійно твердили, що неможливо поєднувати дві різні справи: якщо ти хочеш досягти чогось у баскетболі, то повинен сконцентруватися на ньому, якщо ні – то навчання. Справжній професійний рівень я відчув, коли тренував команду Кирило Большаков. Тоді приїхали багато американських легіонерів, я вже більш серйозно занурився у цю справу. Почав серйозно сприймати тактичний аналіз, стратегічне бачення. І хоч отримував небагато ігрового часу, бо конкурувати з легіонерами було складно, пізніше, коли переїхав до Білорусі, той досвід мені серйозно допоміг. У подальшому я вже більше часу проводив на майданчику.
– У Запоріжжі ти працював під орудою майже всіх тренерів, які були в команді. Чия філософія ближче?
– Я кожного згадую з великою вдячністю, не можу сказати, що один тренер вклав більше або менше. Наприклад, Володимир Кирилович Рева, нині покійний, дуже багато зробив для мене у період переходу від юнацького у дорослий баскетбол. Він показав, як потрібно вести тренувальний процес, постійно розписував кожному статистику, все підраховував навіть дрібниці. Скільки штрафних ти кинув на тренуванні, потім він робив зріз протягом тижня, а гравці бачили над чим потрібно працювати, порівнюючи свій відсоток. У кого найгірші показники і немає прогресу – ті не їхали на виїзну гру. У Кирила Вадимовича Большакова вже було більш американське бачення, він багато впроваджував з американського баскетболу. Навколо цього будував в стиль гри “Ферро”. З Валерієм Миколайовичем Плехановим я працював і в Дніпродзержинську, і зараз. У нього зовсім інший підхід до гравців, той же Дмитро Іванович Щіглинский – зі своїми вимогами. Скоріше нам гравцям потрібно підлаштовуватися. У цьому і є цікавість процесу, тому що раніше від мене вимагали одне, потім інше і так далі. Я щиро вдячний кожному тренеру, з яким я працював.
– Найприємніший спогад, пов'язаний з баскетболом?
– Таких багато. У своїй кар'єрі хоч і не досяг дуже високих здобутків, не був у збірній, але прожив насичене баскетбольне життя. Усі найприємніші спогади пов'язані з тими іграми, коли переповнений зал, який звеличує команду до небес, коли у залі з'являється єдине серцебиття. Ось такі моменти безцінні. Коли баскетбол об'єднує, радує, і приносить щастя.
– Зараз атмосфера на матчах у “Юності” вже близька до тієї, що була раніше, коли в залі ніде яблуку впасти?
– Так, звичайно! Я думаю, що вболівальників буде ще більше з кожною грою, адже чемпіонат дуже непередбачуваний. Ігри зовсім різні, неможливо щось передбачити, наче і є фаворити, але кожна гра доводить, що це не так. У нас у цьому сезоні дуже багато напружених матчів з інтригою до останньої секунди і ніколи ти не знаєш – зможеш виграти чи ні. Були вдалі, були не дуже, але глядач повертається на трибуни. У місті багато говорять про баскетбол. Часто чую як на вулицях обговорюють, до мене теж підходять, питають про наступні ігри. У Запоріжжі люблять баскетбол – це однозначно.
– Ти зробив перші кроки як дитячий баскетбольний тренер. Своє майбутнє ти пов'язуєш з баскетболом чи маєш інші плани?
– Останні років мабуть шість я багато дивлюся баскетбольних матчів, слідкую, коли є тренерські семінари, постійно переглядаю breakdown, це відеоролики в NBA з аналізом певних моментів, суддівських рішень, мені цікава така сторона баскетболу – внутрішня так би мовити. Приблизно чотири назад ми з дружиною набрали вже дитячу групу, тренували маленьких хлопчиків і дівчаток – це з 1-го по 3-й клас у школі, ще зовсім юні. Два роки це відбувалося. Давали базові вправи, нашим головним завданням було показати їм красу баскетболу, прищепити певну любов до гри і взагалі до активного способу життя. Я вже тренував, але це були зовсім маленькі дітки, і чесно кажучи, про своє майбутнє складно щось загадувати. Поки я гравець, повністю сконцентрований на цьому, тобто, хочу приносити користь і перемоги своїй команді.
– На твою думку, хто найбільш незручний суперник для БК “Запоріжжя” цього сезону?
– Напевне, це МБК “Миколаїв”. Ми нещодавно це обговорювали з хлопцями, тому що не має різниці з яким тренером, але з ними у нас завжди якісь проблеми. Коли були сильніші й за складом неначе, все рівно дуже важко. Це стосується не тільки виїзних поєдинків, домашні теж. Начебто все йде нормально, але в один момент перевертається. І в цьому сезоні були труднощі, хоча останню гру нарешті ми зуміли впевнено виграти.
– Можна зробити висновок, що МБК “Миколаїв” – найменш бажаний варіант для першого раунду плей-оф?
– Насправді більше залежить від нас самих, а не від того, хто буде суперником. Від правильної підготовки, навіть від ментальності, розуміння загальної ситуації, адже від першого раунду плей-оф залежатиме фактично величезна частина всього сезону. Тут буде поставлено на карту все. І психологічно ми повинні бути готові грати будь з ким.
– Перед вирішальними домашніми іграми регулярної частини сезону що хотів би сказати нашим вболівальникам?
– Від цих чотирьох ігор буде залежати неймовірно багато і наші вболівальники прекрасно це розуміють. Важливо не тільки те, на кого ми потрапимо, а з яким настроєм, з якою ментальністю ми підійдемо до вирішальних матчів сезону. Наші глядачі прекрасно знають, що нудьгувати на домашніх матчах ніколи не доводиться. Ми завжди боремося до останнього, я думаю, що ніхто не дорікне нашу команду в тому, щоб ми здалися чи опустили руки. Ми завжди цінуємо підтримку свого залу, і намагаємося повернути своїм вболівальникам цей заряд енергії, який вони дарують нам. Тому чекаємо всіх, віримо, що буде багато людей, потрібно об'єднатися разом заради великих перемог!
