Він поїхав до Америки сім років тому і до цього моменту жодного разу не повертався. Останніми роками був єдиним, хто представляв нашу країну в найпрестижнішій баскетбольній лізі світу – НБА. Хлопець з робочої сім'ї в Луганській області ерудований: цитує римського імператора і готується до нового етапу свого життя. Олексій Лень – герой чергового випуску авторського спецпроекту Максима Шиліна "Спорт.Інтерв'ю.112"
Максим Шилін: Олексію, ти приїхав до України вперше за сім років. Уже близько тижня тут. Твої перші враження: як протягом цього періоду змінилася країна?
Олексій Лень: Думаю, що змінилася в кращий бік. Я Київ пам'ятаю мало, тому що практично весь час був у Дніпрі. Бачив столицю, коли на змагання приїжджав. Багато різних магазинів, ресторанів, торгових центрів відкрито, але перше враження – це люди. Вони дуже приємні, ніхто тебе не турбує. В Америці постійно підходять, щось запитують. Наприклад, який у тебе зріст.
- Ні для кого не секрет, що американці є доволі відкритими. Українці в цьому плані просунулися вперед?
- Особисто мені подобається те, як у нас сьогодні. Кожен йде своїм шляхом, нікого не чіпає. А ще люди в нас гостинні.
- Приїжджаючи до України, багато хто каже, що в людей сірі обличчя, всі в телефонах, у собі. Звертав на це увагу?
- Було декілька моментів, чесно сказати: пішов до магазину купити води, дівчина на касі дала мені пляшку, кинула чек на стіл і відвернулася. Ну, це "ласкаво просимо" додому.
- Життя за океаном: які риси американців ти вже перейняв, а які ніколи не приймеш?
- Мені важко судити, оскільки в собі не помічаєш особливих змін, але ось що відчутно – це всі сни мені тепер сняться англійською. Але тут я вже десять днів, і мені нещодавно наснилося, що мене бабця сварить. Це був перший сон російською. Я аж прокинувся. Давно такого не було.
- Вчитися до Мерілендського університету ти поїхав у 18 років. Тоді ще не було багатомільйонного контракту. Яким був спочатку твій побут?
- Було багато важкої роботи: вранці тренування, потім одразу до університету, там уроки з англійської, потім звичайні предмети, потім назад на тренування. І ще з 7 до 10 вечора ходив на додаткові заняття з англійської, тому що мені треба було наздоганяти (я погано тоді розмовляв).
- Геть не всі українські спортсмени надають значення англійській. Знаю, що ти також був серед них. Розкажи, як швидко опанував мову?
- Мені знадобилося півтора року, щоб я комфортно почувався в суспільстві. До цього трохи соромився. Іноді навіть замість того, щоб піти замовити їжу, оформляв замовлення через телефон, щоб було менше спілкування. Потім мову вже підучив, і, знаєш, далі пішло легко.
- Яку спеціальність вивчав в університеті?
- Була в мене спеціальність Family in Science. Навіть не знаю, як точно перекласти, – "Наука сім'ї" типу. Були психологія та інші подібні предмети. Ця освіта передбачає роботу з дітьми, але я, якщо чесно, взяв цю спеціальність тільки через те, що там були найлегші предмети, і з моєю англійською того рівня їх було простіше за все вчити. І до коледжу я вступав чисто через баскетбол, а не через навчання, тож мені було все одно, які предмети.
- Чув, що тобі подобається читати. Назви книгу, яку востаннє тримав у руках?
- У мене весь час одна книга із собою – це "Медитації" Марка Аврелія. Це книга з психології. Я ще в школі прочитав її і тепер ношу як Біблію із собою. Там дуже цікаві думки.
- Чому ця книга для тебе стала настільною?
- Марк Аврелій був найвидатнішим римським імператором. Усе своє життя він описав у щоденнику, після його смерті щоденник прочитали. Він там повністю розписав те, як треба правильно поводитися в суспільстві, спілкуватися з людьми. І я вважаю, що він правильно все робив.
- Гучним творінням Майкла Волффа про Трампа цікавився?
- Я в політику сильно не занурююся, тому не чув про таку книгу.
- Насправді в нас у країні теж доволі активне політичне життя: Революція гідності, потім конфлікт із Росією, незабаром знову вибори. Чи була в США можливість стежити за всім тим, що відбувалося в Україні та відбувається донині?
- Намагався стежити якомога частіше, але це важко. В Америці мало говорять про це в новинах. Дивишся українські канали, російські та американські – усі говорять різні речі. Здалеку складно судити. Я дивився документальні фільми, слухав, що родичі розповідали.
- Я чому запитую... ми в новинах постійно чуємо: Америка дала нам зброю, Штати допомогли грошима тощо. Живучи там, ти можеш сказати, що про Україну не сходить з язиків або що про нас узагалі знають?
- Це, напевно, вирішують усе нагорі, а так у новинах ніколи не побачиш нічого про Україну.
- Твої вже екс-партнери по "Фініксу" і загалом люди з оточення запитували про справи в Україні?
- Люди, які розпитували, десь про це читали або бачили, і я намагався пояснити, наскільки я знаю, що там війна. Але мені було самому складно, тому я намагався закрити цю тему, адже я сам багато чого не знаю.
- Ти народився і жив в Антрациті, деякий час тренувався в Луганську, правильно?
- Я там був буквально півроку, і потім, коли ми поїхали на змагання до Дніпра, мене помітили і запросили до місцевого училища, де була набагато краща школа. Я туди одразу переїхав.
- Тепер це окуповані міста. Якими ти їх запам'ятав? Антрацит передусім.
- В Антрациті пам'ятаю тільки шахти і терикони, а в Луганську – переважно спортивний інтернат, бо практично постійно там був.
- Мама і сестра, як я зрозумів, живуть у США. Чи є в тебе там рідні або друзі?
- Друзі залишилися там, родичі є, але бабусю і дідуся ми перевезли до Дніпра. Стосунки підтримуємо, спілкуємося.
- У Луганській області, крім хіба що футболу та волейболу, все інше було в жалюгідному стані. Хто мотивував тебе займатися баскетболом?
- Мій зріст! (сміється) Я грав узагалі в шахи, ходив на гімнастику, коли був маленьким, бойові мистецтва, а потім почав швидко зростати, і мій тренер сказав: "Чого ти фігньою займаєшся, пішли до баскетбольного залу". Так почав потихеньку тренуватися, і воно все пішло.
- Батьки тобі щось говорили, якось підштовхували займатися спортом?
- Були аргументи. Якось батько відвів мене до шахти і сказав: "Не будеш старатися - залишишся тут працювати". Для мене це була мотивація, щоб звідти звалити.
- Просто взяв і відвів до шахти? (батько Олексія Леня працював шахтарем, – прим. автора)
- Так-так. Ми спустилися вниз, він відвів мене до вибою. Мені там не дуже сподобалося (сміється).
- В одному з нещодавніх інтерв'ю ти сказав: "Моя робота — грати в баскетбол, а бути публічним не до душі". Тому в США ти майже не давав інтерв'ю. Що конкретно тебе сковує в цьому питанні?
- Я вважаю, що це нереально весь час давати інтерв'ю. Знаєш, я приходжу, займаюся своєю роботою, і потім я хочу просто йти і спілкуватися зі своєю сім'єю або зі своїми близькими.
- Успішний спортсмен на Заході – це ще й хороший бізнес-проект із солідними рекламними контрактами, а наші часто думають, мовляв, ай, так я ж маю мільйон, і не особливо піклуються про розкрутку. Вся справа в менталітеті?
- Тут комплекс причин: і виховання, і психологія, головне – має бути бажання. Якщо тобі це нецікаво, то ти цим займатися не будеш. Може, у тебе інтерес в іншому бізнесі й ти не хочеш фокусуватися на собі.
- Ти вже рік не ведеш свій обліковий запис в Instagram. Чому, адже люди хочуть знати, чим ти дихаєш і живеш (після дебюту за збірну України Лень не втримався і таки виклав три публікації в соцмережу, - прим. автора)?
- На це треба чимало часу. Особливо перед сном. Як залізеш туди, так на декілька годин. Дивишся на годинник, а вже за опівніч. Тож я видалив додаток і повертатися до цього не думаю.
- У відомому баскетбольному симуляторі опублікували картки гравців NBA. Твій загальний рейтинг – 77 зі 100. Чи задоволений оцінкою, може, бувало і краще?
- Не знаю. Багато хто люблять, але я не граю в баскетбол на приставці. У мене і без того 24 години на добу. Мені подобаються більше стрілялки: Call Of Duty, наприклад.
- Наразі ти дебютуєш за дорослу збірну. Раніше казав, що це станеться, тільки-но отримаєш другий контракт. У чому його особливість?
- Я хотів, так би мовити, відбутися. Так вийшло, що протягом першого року мене переслідували травми, і я почувався некомфортно. Тепер я, можна сказати, готовий. Я хотів приїхати сюди, коли відчую це.
- Наскільки Україна має реальні шанси потрапити на чемпіонат світу? Сьогодні ми на передостанньому місці в групі з шести команд.
- Шанси незначні. У нас там особливе становище з Латвією. Треба вигравати на один матч більше, ніж вони, але ми будемо намагатися і прагнути від гри до гри.
- Ти перейшов з "Фінікса" до "Атланти". Як тебе зустріли в новій команді та чи був якийсь обряд посвячення?
- Жодних обрядів посвячення не було. Усі мої посвячення були ще в перший рік в НБА. Тепер я всіх хлопців знаю. З кимось грав ще з юнацьких ліг і збірної.
- А як усе ж посвячували в 2013-му?
- Правило таке: якщо ти новачок, то за тобою закріплюють ветерана, і ти маєш робити те, що він тобі говорить. У мене був Джеральд Грін. Перед кожним тренуванням мені треба було привозити йому дві пляшки з Fanta. Це було золотим правилом. Ще - носити сумки. Потім давали такі рожеві портфельчики, треба було з ними лазити.
- Чому рожеві? Це стьоб?
- Ага, ось такий прикол.
- Коли погоджувався на перехід до "Атланти", тебе не бентежило, що в останньому сезоні клуб опинився буквально на дні турнірної таблиці?
- Будемо піднімати! Коли я дивився, для мене це був найкращий варіант: більше ігрового часу і можливість себе проявити. Перейшов туди через це.
- Була пропозиція від "Торонто", лідерів НБА, чому не зрослося?
- Звичайно, "Торонто" - це грати в команді, яка практично точно вийде до плей-оф, і заявити про себе на такій великій сцені було б круто. Я мав реальний вибір: або "Атланта", або "Торонто". Але я все зважив і вирішив, що для майбутньої кар'єри "Атланта" - розумне рішення. До того ж в "Атланті" запропонували більш вигідні фінансові умови.
- Штат Джорджія, місто Атланта. Ти вже купив там будинок. Розкажи детальніше: скільки поверхів, як хочеш облаштувати, який район?
- Триповерховий будинок взяв собі. План у мене такий: підвал перебудувати, зробити таку кімнату чисто для пацанів. Будуть приїжджати хлопці, щоб ми могли зависати. А в іншому - затишний будиночок. Недалеко від залу, аби скрізь встигати.
