У Жіночій Лізі (дивізіон В) виступає команда Інваспорт з Харкова. Ці дівчата мають вади слуху. Як вони виступають в одному турнірі зі здоровими, які особливості тренувального процесу такої команди? Про баскетбол глухих дівчат розповідає їхній тренер Людмила Щедрівая, яка 15 листопада святкує свій день народження.
- Наша команда фактично – це дефлімпійська жіноча збірна України, у складі якої виступають гравці з вадами слуху. Як я їх вчу грати? Як і здорових гравців: захищатися, боротися. Те, що вони не чують, вони мають бачити. Нестачу слуху компенсувати зором. Важко боротися проти здорових, скажу відверто. Є специфіка у захисті, особливо у захисті, де можуть розмовляти ті гравці, які чують без проблем. Для них це важко, але прагну їх вчити. Ці дівчата – срібні призери Дефлімпійських Ігор. Поступилися лише одній команді – збірній США. Зараз готуємося до наступних Дефлімпійських Ігор (відбудуться у 2017-му році у Стамбулі – ред.).
- Як ви прийшли до цієї ідеї працювати з гравцями, що зовсім або ж майже не чують?
- Це самі дівчата прийшли до мене у команду і пропросили. Я раніше працювала командою вищої ліги ХАІ, де ззараз Елеонора Чек працює. І до мене туди прийшли дівчата харківські, чотири дівчини, які раніше тренувалися у Дніпрі. Прийшли у команду для гравців, що не мають проблем зі слухом. І попросилися потренуватися. Я їм сказала: будь-ласка, але ж я не вмію розмовляти мовою жестів. – Нічого, відповідають, будемо писати, якщо ви хочете. Так усе і почалося. Відіграли у мене сезон. А потім до мене з Києва приїхала делегація і запросила попрацювати тренером національної збірної.
- Ви попрацювали сезон і відчули, що можете тренувати таких гравців?
- Я зовсім не збиралася цього робити, бо не уявляла, як можна з усією глухою командою працювати. У цих людей зовсім інша психологія, у них зовсім інше сприйняття світу, ну, усе – розумієте? Вони інші. Але мене запросили, кажуть: спробуйте, може у вас вийде, дівчата дуже хочуть, щоб їх тренували. Я поїхала до Любліна, з молоддю на турнір, перебудувала увесь навчально-тренувальний процес, дуже багато літератури читала про глухих. Потім поступово зрозуміла їхню психологію. Зізнаюся – це дуже важка праця. Не порівняти зі здоровими.
- Але тим не менш ви продовжуєте з ними займатися.
- Вони такі самі люди, як і ми. Але оскільки їх менше, вони ставляться до здорових людей з пересторогою, бо їх часто ошукують. Якщо молоді гравці проходять етап ДЮСШ, то у глухих цього етапу нема. Вони приходять до команди у 16-14 років. Це найраніше. А зазвичай закінчують школу, 9-10 класів, і починають займатися баскетболом.
- Ви зараз граєте зі здоровими у вищій лізі. У вас більше перемог чи поразок? Ви кажете у захисті важко глухим грати, а у нападі що, простіше?
- Я маю сказати, що ось ця ліга, у якій ми граємо, нам по силах. Враховуючи, що і там грають маститі гравці, які мають досвід виступів у збірній України. Ми їм програємо вкрай небагато, кому десять очок, кому до десяти, кому взагалі очко. Але такі команди, як у Холопова (Володимир Холопов очолює київський "Авангард" - ред.) мені не підходять. Бо це інші гравці, у них режим, до них інші вимоги, інші фізичні якості, у них усе інше. Це ін-ва-лі-ди.
- Ви мали з "Авангардом" зіграти матчі Кубка України. Чому вони досі не відбулися?
- Бо у мене нема стільки грошей, щоб їхати грати. Дівчата грають за свій рахунок. Для того, щоб отримати ігровий досвід, вони зі своєї кишені виймають гроші і так виступаємо. Ось ми зараз їдемо до Львова. В один бік квиток з Харкова коштує 600 грн. Плюс проживання, плюс харчування. Усе це за власні гроші. У нас нема клуба, у нас нема спонсорів, дівчата самі стараються і добиваються непоганого результату.
- Сподіваємося, що можливо тепер спонсори звернуть увагу на вашу команду?
- Як кажуть, ваші слова та й Богу у вуха.
