Уславлена українська баскетболістка, чемпіонка світу та Європи Євгенія Кочергіна згадує, як возила у 90-х дівчат на баскетбольні турніри та наводить інші цікаві факти з історії вітчизняного жіночого баскетболу.
Робочий кабінет уславленої баскетболістки нагадує музей баскетболу. Усі стіни – у рарітетних фотографіях, вимпелах. З них дивляться красиві жіночі і усміхнені дівочі обличчя, які окрім суто жіночих почуттів виділили у своєму серці місце для баскетболу.
"… Там ще була донька Драбіковського. Мені директор дав грошей до Ужгорода, а Володя нас довіз до Словенії. Автобусом. І ми там виграли! А ось це ми у Москві. Поїздом приїхали, взяли кубок, і поїхали. … Я зараз регулярно дивлюся НБА. Скажи мені – перед дальніми кидками вийшов Стеф Каррі, а Томсон розминається. Його батько сидить на трибуні, я відразу сказала – програють, так і вийшло. Поглянь на рік – ось Кубок.
- 1998-й рік.
- 98-й рік, це ми були у Словенії. І виграли.
- А це ви у 18 років диветеся з цієї фото, морозиво їсте?
- Це я поспорила – 3 кг з'їла і сто грамів виграла!
- Станьте, будь-ласка, я Вас тут сфотографую.
- Та навіщо мене фотографувати, б/у, дорогий мій.
- Ось тут, біля Тім-СКУФА.
- Тім-СКУФ. Грошей нема... Дивіться далі. Ось донька товариша Рубана. Я її ходити вчила. Два роки. Двох років вистачить – можна до Америки відправляти. Ви знаєте, що ми 10 років поспіль були чемпіонками України? Дівчата 90-го року, 92-го, 93, 94, 95, 96, 97, 98, 2000. Але по кілька разів. Плюс це наш був вік, а Філозофа – 95-й, але він його загубив, і ми виграли Спартакіаду Школярів 96-м роком. У нас тільки одна дівчина була 95-го року – це Наташка Скоробатюк, яку заламали на чемпіонаті Європи, а зараз лікується. Ось Русланочка Кириченко, 11-й номер, внизу. Ось Федченко сидить, 12-й номер. Ось Бойко Свєта, 14-й номер, ось восьма – Папазова, яка потім грала у Тім-СКУФі, а ось п'ять людей - ми третє місце у дивізіоні А у Туреччині посіли. І усі 5 дівчат були у п'ятірці. І на нараді десь, Зурік (Хромаєв-ред.) сказав – не було б там людей Кочергіної, був би вам кірдик. Дивіться далі – Юлєчка в Америці, ось ця мала (Аріша Білоцерківська – ред.) – у збірній. Вона у мене була чотири роки в Інтернаті, а її батько – тренер з футболу. І він часто пацанів до інтернату віддавав. Аріна була така – прийде поголена і ось тут зістрижені такі смужки (показує – ред.), Я дзвоню мамі, а мама її – вчителька. Дзвоню, пояснюю – дорога моя, так же ж не можна. Батько каже – я приїду її заберу. Я кажу – Ігор, зараз не встигнеш, 10-та вечора, приїзжай завтра, забереш. – Та вона кинеться з третього поверху. – Зачекай, приїзжай завтра, у мене 10-й поверх, надійніше… А зараз розквітнула як, і як грає! Ось таки пиріжки. А зараз не будемо ми (КСЛІ-ред.) чемпіонками. Ігор нема для нас, грошей нема. Ось грає Дніпропетровськ. На канікули вони не закрили школу, тренувалися, ми – три тижні на карантині були. Ось ми виграємо першість України, беруть інтерв'ю в одесситки. Вона каже: да нам важко грати, там же ж збірна України. Стоп! Збірною України вона стає потім, а коли б хто-небудь прийшов, ми просили Люду Паливоду, Марину (Ткаченко – ред.) – прийдіть, подивіться, кого ми беремо. Саме велике місто у нас – Бар. Дослідне господарство – Новосілки, Херсонська область, село Малий Рогачик, під Києвом – Васильків, Фастів. Село Соснівка, Львівська область. І ми звідти беремо дітей, але за рік завдяки тому,що ми з зала не виходимо з Оленою Федченко, ми можемо вже грати спокійно. Але зараз не можемо – грошей нема. Дніпро грає у лізі загальній.
- ВЮБЛ?
- Ні, раніше це була перша, ми її вигравали, але це вже деталі. Ми ж ніде. Ми одну-дві гри раз на три місяці граємо. Що ми можемо награти? Я подивилася на дітей 2002-го року. Не навчу, нема кого вчити. Якби їх стояло 60 дівчат, а я вибрала 10. А їх нема у природі. Просто у природі. І коли я писала про розвиток дитячого баскетболу у Києві та в Україні колишньому мінісру освіти, скажи, який зник, Табачнику. Він мені культурно відписав – ми доправили у Комітет, комітет мені не менш культурно – на Федерацію, звідти – у Гарт, а з Гарту – знову в інтернат. Федерація, тоді ще Волков був, на мене обурилася, чому я не їм понесла, а я дала Марині Ткаченко, щоб вона у Міністерство понесла, ми ж школа, під їхнім крилом функціонуємо. І що – зрушилося з місця? Йдемо до того, що можуть і це закрити. А це – острівець життя – Інтернат. У нас два роки тому закрили відділення жіночого волейболу. У них не було результата, і закрили. Його уже нема в Інтернаті. Зараз ми дограємося до того, що закриють і дівочий баскетбол. Може таке бути. У мене характер – я не можу – другою третьою бути. Я кажу – Олена (Федченко), або у мене інфаркт, або… краще піти. Третього мені не треба, а четвертого тим більше. Склала б повноваження, але ніхто не хоче йти на це місце. Пропонувала Людмилі Мудрик. Вона мені- Євгеніє Григорівно, це ж день і ніч треба тут проводити. Це не для мене. Ніхто не хоче! У Києві нам до дітей ніколи справи не було. Ніколи! Дніпропетровськ, Одеса, зараз Рівне з'явилося. А хто ж Рівне підняв? Ось ця бабушка (показує на себе – ред.). Три чемпіонати Європи я брала Валєру (головного тренера рівненського Сузір'я Валерія Жартуна – ред.). Зараз вони табір літній влаштовують, возять дітей до Польщі та Німеччини, як до себе додому. Хіба ми таке можемо собі дозволити?
