Атакувальний захисник Запоріжжя Дмитро Мартинов, швидко став одним із лідерів команди у новому сезоні. В інтерв'ю клубній пресслужбі він розповів про свою роль у запорізькій команді.
– Ти вдало розпочав сезон і став одним із важливих гравців команди. Після травми Джозаї Джонсона твоя роль і кількість ігрового часу ще більше зросли. Як вдається витримувати навантаження – фізично і психологічно?
– Я б не сказав, що розпочав цей сезон однозначно вдало. Були як хороші матчі, так і не дуже. Я завжди вимагаю від себе більшого, тому розумію, що можу і повинен грати стабільніше, ухвалювати правильні рішення на майданчику та допомагати команді перемагати в кожному матчі.
Після травми Джонсона мені довелося перебудуватися й частіше виконувати функції розігруючого захисника, адже до цього я переважно грав на позиції атакувального захисника. Вважаю, що це лише плюс для мого розвитку. У сучасному баскетболі важливо бути універсальним гравцем, уміти діяти на різних позиціях і підлаштовуватися під потреби команди.
Фізично почуваюся добре. Влітку я провів якісну індивідуальну підготовку, а також добре попрацював із командою під час передсезонних зборів. Тому зараз відчуваю, що готовий до таких навантажень.
Психологічно також почуваюся комфортно. Я впевнений у собі, маю підтримку близьких людей, а найголовніше – відчуваю довіру тренера. Для гравця це дуже важливо. Тому налаштований рухатися вперед, додавати від матчу до матчу та прогресувати. Вважаю, що для цього маю всі необхідні умови й можливості.

– Чи був ти знайомий з головним тренером до переходу в Запоріжжя? Як оцінюєш його тренерський підхід і наскільки комфортно тобі працювати в його системі?
– До переходу в Запоріжжя ми з Євгеном Володимировичем були знайомі лише заочно. Я виступав у Вищій лізі за Харківських Соколів, а він посеред сезону очолив команду Дідібао. Тоді я вперше почув про нього, але особисто ми ще не спілкувалися.
Минулого сезону, коли Євген Володимирович працював у Кривбасі, мені дуже імпонував стиль гри його команди. Вони демонстрували якісний баскетбол, і, на мою думку, цілком могли претендувати на медалі. На жаль, усі знають, чим завершилася історія клубу.
Мені подобається його тренерський підхід і філософія. Я б назвав її філософією переможця – саме такий настрій він намагається передати й нам. Мені це дуже близько, адже я сам люблю перемагати й не люблю програвати. Думаю, у цьому ми з тренером схожі.
У команді я почуваюся комфортно, добре розумію, чого від мене очікує тренер. Я довіряю йому та вірю в його ідеї. Для мене також дуже важливо, що він довіряє мені, дає можливість розкриватися та проявляти свої сильні сторони на майданчику. Я це дуже ціную і, зі свого боку, намагаюся його не підводити.
– Наше місто сьогодні переживає непростий період через постійні обстріли. Ти вже адаптувався до життя в таких умовах? Що допомагає справлятися зі стресом і зберігати концентрацію на баскетболі?
– Звичайно, повністю звикнути до життя в таких умовах, мабуть, неможливо. Постійні обстріли та небезпека не можуть не впливати на емоційний стан. Але з часом я навчився трохи краще адаптуватися до цієї ситуації та не дозволяти їй повністю поглинати мої думки.
Найбільше мені допомагають звичний розпорядок дня, тренування та хлопці з команди. Коли виходиш на майданчик, намагаєшся максимально зосередитися на баскетболі, своїх завданнях і команді. Це дає змогу хоча б на певний час відволіктися від усього, що відбувається навколо.
Звичайно, безпека завжди залишається на першому місці, і до сигналів повітряної тривоги потрібно ставитися серйозно. Водночас важливо продовжувати працювати, розвиватися та виконувати свою справу. Я намагаюся зберігати правильний настрій, цінувати можливість тренуватися й грати та рухатися вперед попри всі труднощі.

– Чи обговорюєш ситуацію в місті з американськими партнерами по команді? Як вони сприймають реалії життя в Запоріжжі?
– Час від часу ми обговорюємо цю ситуацію. Для іноземних гравців це зовсім інший досвід, адже вони приїжджають із країн, де немає таких реалій. Тому спочатку їм непросто повністю зрозуміти, як це – жити й грати в умовах постійної небезпеки.
Думаю, з часом вони краще адаптуються до місцевих умов. Але, звичайно, обстріли та повітряні тривоги не можуть залишати байдужими. Ми намагаємося підтримувати одне одного. Зрештою, ми всі професійні спортсмени й маємо спільну мету – розвиватися та досягати результатів разом із командою. Тому важливо зберігати єдність і підтримувати одне одного не лише на майданчику, а й поза ним.
– Яким бачиш свій подальший розвиток у баскетболі? Чого хотів би досягти у найближчі кілька років?
– Насамперед я хочу щодня ставати кращою версією себе та постійно прогресувати як баскетболіст. Для мене важливо не зупинятися на досягнутому, працювати над своїми слабкими сторонами й удосконалювати те, що вже добре виходить.
У мене великі амбіції. Я хотів би вписати своє ім’я в історію українського баскетболу, досягти значних результатів на найвищому рівні та спробувати свої сили в європейському баскетболі.
Я розумію, що для цього потрібно багато працювати, бути терплячим і щодня докладати максимум зусиль. Зі свого боку, я готовий робити все, що від мене залежить, щоб наближатися до своїх цілей. Вважаю, що головне – вірити в себе, наполегливо працювати й не боятися мріяти про більше.











