- Богдане, розкажи, коли ти почав захоплюватися баскетболом?
– У початковій школі особливо не замислювався який вид спорту обрати - грав практично всюди. У четвертому класі на уроці фізкультури набирали хлопців для баскетбольної секції, я був найвищим серед усіх, Рафаель Бардухович Аракелян тоді запитав: «Хочеш грати в баскетбол?», – а ввечері я вже був на тренуванні у залі школи №26 міста Маріуполя. Мені дуже сподобалося, почав дивитися матчі НБА, тоді якраз Майкл Джордан завершував кар'єру, я стежив за баскетболом і так все пішло-закрутилося. Була можливість займатися в ДЮСШ, але я паралельно навчався в музичній школі, тому цей варіант мені не підходив. А вже коли завершив навчання, конкретно приступив до баскетболу.
- Який інструмент опановував у музичній школі та яким ти був учнем?
– Грав на фортепіано, музичну школу закінчив з червоним дипломом. Проблем із навчанням не виникало. До сьомого класу був відмінником поки навчався у «музикалці», потім - хорошистом. Але трійок не було ніколи.
- Сім’я підтримувала твоє захоплення баскетболом чи, можливо, мама хотіла, щоб ти продовжував займатися музикою?
– Батьки завжди сприяли моїм захопленням і були раді, що я займаюся спортом, тому що у нас в Маріуполі було два варіанти для молоді: або гуляти, пити і палити, або займатися якоюсь справою. Я обрав баскетбол.
- Розкажи більше про свою сім’ю, зріст мабуть від батька у тебе?
– Ні, тато і мама у мене невисокі, а от дідусь – під два метри зростом. Батька звати Геннадій, він столяр, займається деревом. У нього багато робіт є в Маріуполі. Мама – Ольга, вона – музичний працівник, тому зрозуміло хто мені прищепив любов до мистецтва. Мати завжди працювала у дитячих садках і зараз продовжує цим займатися, батько поки що залишається без роботи. Серед родичів племінник займається футболом, грав за «Іллічівець». Тепер він у Львові і більше уваги приділяє навчанню. Батько займався боротьбою в дитинстві, але це було як захоплення, професійно ніде не виступав.
- Після перших баскетбольних кроків у школі ти почав тренуватися у ДЮСШ?
– Так, якщо у школі №26 це ще залишалося як захоплення, то коли потрапив до Максима Вікторовича Воробйова у ДЮСШ, перейшов на новий рівень. Я займався з гравцями 95-го року народження, перший сезон я практично не вставав з лави запасних, а вже наприкінці другого року навчання почав приносити реальну користь команді. Ми тоді посіли друге місце у Всеукраїнській юнацькій баскетбольній лізі, це був 2009-й рік. Наступного сезону я вже допомагав команді гравців 94-го року народження і виступав у своєму віці. Потім почав грати за «Азовмаш» у Першій лізі, нашим тренером був Євген Леонідович Подорваний, в цей же рік мене взяли у дубль маріупольського клубу до Петра Миколайовича Подтикана і Сергія Миколайовича Москаленка. У Першій лізі та в дублі у нас були молоді хлопці, тому значних результатів ми так і не досягли. Мені тоді було десь років 16. Наступний сезон уже почали підключати до команди Суперліги, хоча то був рівень – подай м'яч, але все одно приємно було тренуватися разом з визнаними та сильними гравцями.
- Коли ти все ж таки дебютував у Суперлізі?
– Мені тоді було 18 років. З команди пішли легіонери і тренер «Азовмаша» Звєздан Мітровіч запросив кількох гравців з дубля. Тоді вже починалася війна, наставали кризові часи. Вперше я зіграв у Кривому Розі проти «Кривбасбаскета», у них теж від’їхали легіонери, тоді, здається, очок десять у матчі набрав. Був мандраж звичайно, але відіграв непогано. З того моменту почав грати у Суперлізі. Коли «Азовмаш» розформували, мене запросили в «Дніпроазот». Тренером команди був Валерій Плеханов. З ним я провів один сезон, наприкінці якого отримав травму – надрив зв'язок, тому останній місяць я пропустив. Потім мене доля занесла до Казахстану, але в клубі «Тобол», де був на перегляді, не закріпився і одразу поїхав до МБК «Миколаїв», де мене начебто чекали. Вийшло якось дивно, бо самі запросили, хоча у них достатньо було великих досвідчених гравців, з якими я не міг конкурувати. Потім перебрався до «Кременя», провів у Кременчузі півтора роки і тепер я гравець баскетбольного клубу «Запоріжжя-ZOG».
- Окрім виступів на клубному рівні, у тебе є також досвід матчів у складі національних збірних України. Розкажи, коли почали викликати?
– Я потрапив на загальний збір команди U18. Тоді відібрали майже 20 кращих гравців країни цього віку. Ми поїхали до литовського міста Тракай, там проходили збори, але у підсумку до 12 сильніших мене не відібрали. Так само проходив збір із командою України U20. Нас було 16 гравців. Але я сильно захворів на ангіну, тому не зміг залишатися у збірній. Ще одна спроба закріпитися у складі студентської збірної України була цього літа. Потрапив до 12-ки кращих, але знову ж таки травма стала на заваді…
- Ти вже не вперше працюєш під керівництвом Валерія Плеханова, було це на клубному рівні, у студентській збірній України. Ти вже добре засвоїв манеру роботи цього наставника?
– Валерій Миколайович дуже добре працює з гравцями індивідуально, дає максимальний настрій на гру. Пам’ятаю, що в перший рік у Дніпродзержинську мені було дуже важко. Він імпульсивна людина і мені потрібно було до цього призвичаїтися . Тепер я вже розумію, що його імпульсивність йде тільки на користь, ми додаємо індивідуально, намагаємося краще грати командно. Мене все влаштовує у роботі з Валерієм Миколайовичем і його помічником Дмитром Болдаєвим. До кожного гравця індивідуальний підхід, це мені імпонує.
- Баскетбольна кар’єра дозволяє тобі бувати в інших країнах. Використовуєш цей досвід для пізнання культур різних держав і чи ставиш собі за мету – подорожувати, щоб побачити світ?
– Я вважаю це прекрасно, коли улюблена справа і навіть робота дає можливість побувати в іншій країні. Крім Тайбею, де відбувалася Універсіада, я побував у Італії, Литві, Латвії, Естонії. Приємно бачити нові місця, побут, життя інших держав, але я не скажу, що є гурманом чи поціновувачем якихось світових культур. Так, цікавлюсь звичайними речами, не більше.
- У Запоріжжі вже познайомився з усіма пам’ятними місцями?
– Мені подобається на Набережній, часто прогулююся зі своєю дівчиною на бульварі Шевченка. Були на острові Хортиця, каталися на круїзному лайнері, багато таких місць уподобали. Місто мені подобається, можливо, є проблеми з викидами в атмосферу, але я виріс у Маріуполі, тому для мене це звично.
- Ти переїхав до Запоріжжя з дівчиною, розкажи як ви познайомились і чим вона займається?
- Познайомилися ми півтора роки тому після Великодніх свят. Мій друг, теж баскетболіст, сказав, що його дівчина хотіла б мене познайомити зі своєю подругою. Я звісно ж подивився її профіль в Instagram, вона мені теж сподобалася, запропонував зустрітися і все закрутилося. Тепер ми нерозлучні вже півтора роки, зараз вона тут зі мною, працює у Запоріжжі, навчається у Маріуполі. У неї вільний графік, тому щоб здавати усі завдання їздить до Маріуполя десь раз на місяць. Вільний час завжди проводимо разом, ще влітку часто бували на Дніпрі, тепер можемо просто гуляти по місту.
- До речі, окрім спорту та музики, як ми з’ясували, у тебе є ще одне захоплення – автомобілі. Розкажи, це тобі батько прищепив любов до техніки?
- Так, мій тато. Я з шести років за кермом, ще в дошкільному віці спробував і одразу поїхав. Це ще одна моя любов. Мої друзі дитинства ще на велосипеді їздити вчилися, а я вже сидів за кермом. Батько посприяв, дав певну свободу у цьому. Навчив мене не тільки їздити, але і деяким навичкам автомеханіка. Потім я часто ремонтував автомобілі друзям. Не бачу складності у тому, що я можу зробити сам.
- Нещодавно разом із партнерами по команді ти привіз до Запоріжжя історичну перемогу першого етапу Суперліги з баскетболу 3х3. Розкажи, як налаштовувалися на гру із бронзовими призерами чемпіонату Європи, які виступали у складі «Черкаських Мавп»?
- У нас була коронна фішка – ми поїхали грати лише втрьох, у той час коли всі команди мали чотирьох гравців. Ми знали, що не можемо підвести один одного. Перемігші всіх суперників у перший ігровий день, ми налаштовувались гідно виступити й наступного дня, а там уже як вийде. Вигравали у другий ігровий день і зрозуміли, що нам потрібно просто обіграти всіх. Відчули впевненість, набули максимального азарту, Ернесто Ткачук перед фіналом навіть нашатир понюхав, щоб зарядитися. Ми розуміли, що маємо це зробити, дороги назад немає, лише перемога. Зібралися – і виграли. Хочеться вірити, що цей успіх допоможе всій нашій команді покращити стан справ у чемпіонату Суперліги Парі-Матч, де ми залишаємося з однією перемогою. Ми привезли до Запоріжжя маленьку перемогу, це не принесе нам очок до турнірної таблиці, але на морально-психологічному рівні – допоможе.
- Я навіть не думаю про це. На турнірі був головний тренер збірної Олег Юшкін, йому такі питання вирішувати. Якщо вдасться отримати шанс, звісно що буду не проти. Але для себе розглядаю баскетбол 3x3 скоріше на аматорському рівні. Колись мені запропонував себе спробувати у баскетболі 3x3 Андрій Кожем'якін. Ми виграли один турнір, потім другий, і от тепер поїхали вже й на офіційний чемпіонат грати разом. Це хороший досвід, допомагає відчути впевненість, тому що на майданчику лише троє гравців і від кожного багато залежить.
- Зараз на команду чекають важкі матчі у чемпіонаті Суперліги Парі-Матч з одеською «БІПОЮ» та южненським «Хіміком». Над якими компонентами у підготовці до матчу більше працюєш ти особисто?
- Мені потрібно ще багато над чим працювати. Робота під кільцем, трьохочковий кидок. Хотілося б звичайно максимально розвинути фізику ніг, тому що мене часто переслідують травми і це заважає стабільно виглядати. Після перелому на Універсіаді, у мене стався надрив литкового м'яза у грі з «Дніпром». Потрібно якомога швидше виходити на максимальний рівень. Нашій команді поки що бракує впевненості. Але думаю вже незабаром має з’явитися результат.
Досьє. Богдан Ясиненко (№ 3)
Народився 11 квітня 1995 в м. Маріуполь
Перші тренери - Рафаель Бардухович Аракелян (школа), Воробйов Максим Вікторович (ДЮСШ).
Виступав у амплуа важкого форварда за команди Маріуполя, Дніпродзержинська, Кременчука.
Член студентської збірної України.
В БК "Запоріжжя-ZOG" дебютує.
Зріст – 203 см
Вага – 105 кг
