Цього сезону в складі запорізького клубу багато молодих гравців. Для будування ж конкурентоспроможного колективу необхідний помірний сплав молодості та досвіду. Одним з найдосвідченіших виконавців БК «Запоріжжя-ZOG» є Олексій Щепкін, якого керманич запоріжців Валерій Плеханов в передсезонному інтерв’ю назвав «справжнім професіоналом до мозку кісток, яких рідко побачиш». Упродовж своєї кар’єри Олексій захищав кольори багатьох клубів української Суперліги, пограв за кордоном, залучався до лав різних українських збірних. Прес-служба Федерації Баскетболу України вирішила ближче познайомити прихильників клубу з одним із лідерів запорізького колективу і дізнатися у нього про стан справ та перспективи команди в цьому сезоні.
- Олексію, розкажи, як починався твій баскетбольний шлях?
– Грати у баскетбол почав дуже рано – у п'ятирічному віці. Пам'ятаю як поїхав до дитячого табору, там було багато спортивних майданчиків – для баскетболу, футболу, волейболу, всі чимось займалися, брали участь у змаганнях. Мені вже тоді найбільше подобався баскетбол. Це й не дивно, адже моя мама професійно ним займалася. Згодом я вже відвідував баскетбольну секцію, а в шостому класі навчався у спеціалізованій групі. Ми з хлопцями тренувалися двічі на день, постійно їздили на змагання – обласні, всеукраїнські, тобто, весь час були нерозривно пов'язані з баскетболом. Так все починалося.
- Коли ти перейшов на більш дорослий рівень і хто вплинув на твій вибір – стати баскетболістом?
– У мене спортивна сім'я. Як я уже сказав, мама багато років виступала на професійному рівні, а батько теж грав у баскетбол, хоч і на аматорському рівні. Він також захоплювався ще й футболом. Для мене і мого брата все було визначено заздалегідь. Артем так само став баскетболістом, пройшов шлях від ДЮСШ до Суперліги. Грав у Кривому Розі, в Одесі, у складі БК “Київ”. Був навіть період у кар'єрі, коли ми виступали в одній команді, це було у Фінляндії. Що до моєї дорослої кар'єри, то вже в 10-му класі я тренувався зі старшими хлопцями. Почав виступати у Першій лізі, потім у Вищій. Тоді команда з Дніпра називалася ще “Динамо”. До основного складу мене почали залучати, коли був студентом першого курсу інституту фізичного виховання. Спершу виходив зрідка, проводив на майданчику 2-3 хвилини. У Суперлізі тоді ще не було великої кількості легіонерів, і ми з “Дніпром” успішно виступали у чемпіонаті та єврокубках.
- Паралельно ти виступав у складі молодіжних збірних України. Успіхи були?
– Впеше мене викликали до збірної України U16, тоді тренером був Віталій Олександрович Лебединцев. Зібрали багатьох хлопців, мабуть, більше 30. Це була збірна гравців 88-го року народження, старші за мене. Я брав участь у турнірах, але до основної обойми не потрапив. Все одно отримав певний досвід, бо грали з Латвією, Росією, Литвою – сильними командами. Потім у своєму віці по U16 їздив на чемпіонат Європи до Іспанії, потім залучався до лав збірної U18. Мені добре запам'ятался Універсіада-2011. Це як ті ж Олімпійські ігри, але для студентів. Ми жили у спеціальному містечку, яке облаштували для спортсменів. Представлено було багато різних видів спорту. Я був знайомий з багатьма хлопцями, які змагалися в інших видах спорту – у футболі, фехтуванні, метанні. У збірній грав не так багато, але подивився і відчув, як мають бути організовані великі турніри.
- В Україні ти виступав у багатьох клубах, але є також міжнародний досвід. Що змусило поїхати до інших країн – були пропозиції чи сам шукав для себе клуб?
– У Фінляндію я поїхав, тому що було непорозуміння у клубі, де я провів більшість своєї кар'єри. Я покинув “Дніпро” у 2014-му, хоча контракт мене ще тримав. Чому Фінляндія – у тій лізі, де я грав, клуби напівпрофесійні, тому не мало значення, є у тебе контракт з іншим клубом чи ні. Наша команда «Raholan Pyrkiva» у своїй лізі посіла перше місце, до того ж, виступав там разом з братом. Потім я переїхав до Росії, де став гравцем “Самари”. Команда була молода, там трохи інший баскетбол, який відрізнявся від нашої Суперліги – більш силовий, контактний, по-іншому трактують деякі ігрові епізоди. Легіонерів там практично не було, тому мені було легко освоїтися в команді. А вже після “Самари” я повернувся в Україну, і разом з нинішнім моїм наставником Валерієм Плехановим, працював у “Кривбасі”.
- Валерій Плеханов дуже розраховував на тебе, як на одного з лідерів у складі БК “Запоріжжя”, але початок сезону не склався ні у тебе, ні у команди. Якщо погоджуєшся з цим, то поясни, чому так сталося?
– В першу чергу це пов'язано з тим, що ми дуже пізно зібралися. Щоб бути готовим на старт чемпіонату, потрібно починати готуватися десь у середині серпня, якщо не раніше. У Запоріжжі з'явилася фактично нова команда, нам потрібен був час, щоб зігратися, знайти порозуміння на майданчику. Набагато легше себе проявити себе, коли відчуваєш і розумієш партнерів. Весь процес утворення команди складний, приїхали гравці з різних клубів, тому зрозуміло, що потрібен був час. Але не знімаю відповідальності і з себе. Майже цілий сезон я пропустив, тому набирати форму було складно.
- В останніх матчах тобі вдається проявити лідерські якості, виходить, що набрав уже оптимальну форму і готовий стабільно виглядати на найвищому рівні?
– Я ще не можу судити, чи набрав максимальних кондицій. Одне скажу, почав отримувати більше ігрового часу, звідси більше став кидати і заробляти очок. Мені хочеться проявляти себе у кожному матчі. Якщо у першому колі ми ще звикали один до одного, дехто, можливо, і до тренера, то зараз наша гра уже більш змістовна. Хоча і у першому колі ми кілька перемог втратили на останніх хвилинах. Сподіваюся, що далі ми всі зможемо проявити себе з кращого боку і здобувати більше перемог.
- Що таке спортивний кураж у твоєму розумінні і як часто були такі моменти у твоїй кар'єрі?
– Спортивний кураж – це просто надупевненість, але так просто вона не з'явиться, потрібно себе налаштувати, плюс створити ситуацію і реалізувати кілька атак поспіль. Партнери також це відчувають, якщо ти забиваєш, можуть допомогти із передачею. Успіх додає ще більше впевненості, це сприяє тому, що сам можеш знайти момент і закинути щось неймовірне. Це прекрасне відчуття. Події на майданчику підкажуть на кого потрібно грати більше, в принципі, це не так складно. Також важливу роль відіграє зал. Вболівальники, які оплесками супроводжують кожну вдалу дію, дають додаткової енергії. Зал надихає так, що відкривається якась надзвичайна сила.
- Чи швидко знайшли спільну мову з партнерами по команді і як часто збираєтеся всі разом поза ігровим майданчиком?
– У нас чудовий колектив. Більшість хлопців – молоді, з деякими я вже грав раніше. Збираємося не так часто, як хотілося б, але на те є поважні причини. У когось маленькі діти, як от наприклад у нашого капітана Станіслава Овдєєнка, хтось у вільний день їде до батьків до іншого міста. Звісно, ми намагаємося збиратися поза ігровим майданчиком, щоб можна було обговорити якісь життєві ситуації, можливо, проблеми, або просто пожартувати і посміятися. Командний дух все одно присутній і поза ігровим майданчиком.
- Одна зі складових професійного баскетболіста – це також самопіар за допомогою соціальних мереж. Ти користуєшся цим?
– У соцмережах активне життя не веду. В інстаграмі мене взагалі немає, на фейсбуці іноді спілкуюся тільки зі своїми однокласниками, коли ми організовуємо зустріч на чергову річницю випуску. А так в принципі переглядаю відео чи фото, сам майже нічого не додаю. Тому, можна сказати, що не використовую соцмережі як елемент самопіару.
- Зараз в українському баскетболі використовують грубі прийоми у боротьбі? І як, на твою думку, чи потрібно відповідати у такій ситуації?
– Хто пограв хоча б років 5-10 на професійному рівні знає жорсткі прийоми, які суддя може не помітити, але все одно, вважаю, потрібно дотримуватись рамок. Буває так, що тебе штовхнули, рефері не побачив, а як тільки ти когось зачепив, одразу фіксують порушення. Ось цей фактор може розізлити. Але негативні емоції спрямовані не на самого гравця, а на несправедливе рішення. Тому ситуація іноді змушує діяти таким чином. Ти не думаєш як це виглядає збоку, бо повністю віддаєшся грі. Буває і таке, хтось зачепив один раз, потім вдруге, ти вже розлютився, дійшов до точки кипіння, тебе чіпають втретє – і ти всю свою злість зганяєш на тому гравцю, який порушив правила лише вперше. Але краще так не робити.
- Наразі в українському баскетболі не такі високі зарплати, до того ж загальна ситуація із фінансуванням залишає бажати кращого. Як знаходити компроміс, коли треба думати і про майбутній сезон, і про те, на що жити, і залишатись професіоналом?
– Кожен сам вирішує, як йому рухатися далі у житті. Потрібно твердо вирішити, або ти займаєшся баскетболом, або шукаєш іншу роботу, де є стабільний заробіток і якийсь кар'єрний ріст. Звичайно на це впливає багато чинників. Починаючи від віку, закінчуючи сімейним станом. Наприклад, якщо тобі 18, ти не так гостро потребуєш грошей – можуть допомогти батьки, а коли ти уже одружений, маєш дітей, треба думати, як їх прогодувати, вдягти і так далі. Звісно, що є такі хлопці, що у 18 років самі вже допомагають батькам, я ж говорю, є різні приклади. Компроміс полягає у тому – потрібно вирішити або ти йдеш далі у баскетболі, але з фінансовими питаннями, або шукаєш роботу і пробиваєшся у житті іншим шляхом.
- Які передноворічні побажання ти адресуєш всім вболівальникам і своїй команді?
– Я хотів би побажати більше перемог, щоб кожен матч за участю нашої команди був цікавий та інтригуючий і зі щасливим завершенням. Хочу, щоб вболівальники із задоволенням приходили на наші ігри, палко підтримували і бачили цікаві поєдинки. Хотілося б, щоб усі намічені цілі нашої команди здійснилися та кожен з гравців реалізував свої плани та зміг уникнути травм. Щоб все задумане і гарне справдилося. Усім мира, добра, здоров`я та щастя у Новому році!
Олексій Щепкін (№2)
Народився 25 грудня 1989 року в Дніпропетровську.
Атакуючий захисник.
Виступав за баскетбольні клуби «Дніпро», «Одеса», «Донецьк», «Кривбас» команду «Raholan Pyrkiva» (Фінляндія), російський БК «Самара».
Входив до складів студентської та національної збірних України.
Володар Кубка Суперліги України (2011 р).
В БК «ЗАПОРІЖЖЯ» дебютує.
Зріст – 184 см
Вага – 75 кг
