Гравець баскетбольного клубу “Запоріжжя” Андрій Мироненко проводить яскравий сезон: вперше у своїй кар'єрі він наважився змінити команду, вперше отримав роль ключового гравця і вперше дочекався виклику до національної збірної України. Ця подія стала чудовою нагодою, щоб ближче познайомити вболівальників з одним із найкращих снайперів клубу – 23-річним Андрієм Мироненком.
– Андрію, скажи, будь-ласка, хто першим повідомив тобі про виклик до національної збірної України та як відреагував на таку новину?
– Першим повідомив президент федерації баскетболу Запорізької області Валерій Альбертович Елькінсон, зателефонував десь о 22:30 і сказав, що будеш тренуватися і набиратися досвіду зі збірною України. Чесно кажучи, для мене це була повна несподіванка. Пізніше почали з'являтися повідомлення в інтернеті і прийшло усвідомлення того, що все це відбувається зі мною.
– Чи ставив ти коли-небудь собі за мету – потрапити до головної команди країни?
– Я вважаю, кожен, хто обирає професійну кар'єру спортсмена, повинен ставити перед собою таку мету. На даному етапі я не скажу, що цілеспрямовано працюю у своєму клубі заради того, щоб потрапити чи отримати виклик у збірну. Я просто отримую задоволення від того, що роблю, бо це моя улюблена справа.
– Дуже цікаво дізнатися про те, як починався твій шлях у баскетболі. Де і завдяки кому ти познайомився з цієї грою?
– Напевне, доленосним став випадок, коли у віці 7-8 років ми зайшли з мамою у магазин і прямо там на мене звернув увагу один тренер, запропонувавши займатися у баскетбольній секції. Тепер дуже важко пригадати, якими були перші тренування, але точно знаю, що тоді ми займатися під керівництвом тренерів Родіонових. А вже після 5-го класу мене покликали у найвідомішу в Дніпрі СДЮШОР №5. Мені довелося змінити школу, бо їздити на тренування було дуже далеко. Там все набуло постійного характеру – два тренування на день, менше уроків, а більше спорту.
– У чому секрет успіху дніпровської СДЮШОР №5, яка вважається однією з найкращих в Україні?
– Школа чудова, там вчиться дуже багато дітей, секрет мабуть у тренерах. Що важливо, там все вибудоване в єдину систему і кожен її дотримується. Також індивідуальний підхід. Якщо взяти мій приклад, то саме бажання і вміння вести діалог посприяли тому, що я погодився змінити школу і бути менше часу з батьками. Тренери приїжджали до нас додому, розмовляли зі мною, з батьками, буквально вмовляли про те, щоб я займався баскетболом у спеціалізованому закладі.
– Яких успіхів досягав на юнацькому рівні? Був досвід співпраці із молодіжними збірними України?
– Майже щороку ми були у призах чемпіонатів Всеукраїнської юнацької баскетбольної ліги. Навіть брали участь у міжнародних змаганнях, добре пам'ятаю як їздили на турнір у Прибалтику. З національними збірними весь час якось не складалося. Викликали багато разів, але далі зборів, справи не заходили. Тобто, я готувався зі збірною у розширеному списку, але в остаточну заявку не потрапляв. І лише в останні сезони у юнацькому віці мені все ж вдалося поїхати зі збірною на чемпіонат Європи. Тоді ми грали під керівництвом Віталія Чернія і Володимира Коваля. Виступали у дивізіоні Б і завершили турнір у трійці.
– Чи погоджуєшся з тим, що твій перехід до БК “Запоріжжя” посприяв виклику у збірну України, адже перебуваючи у резерві “Дніпра”, такої можливості точно б не отримав?
– Так, я думав про це. Саме можливість бути на провідних ролях у “Запоріжжі” стала визначальною у тому, що я зараз тут, у розташуванні збірної України. Зрозуміло, що коли ти мало проводиш часу на майданчику, то відповідно і менше можливостей проявити себе, а тут ситуація змінилася і таким чином з'явився шанс. Усі ці фактори і допомогли мені.
– Чи знадобився тобі якийсь час на адаптацію і наскільки швидко вивчив усі схеми головного тренера БК “Запоріжжя” Валерія Плеханова?
– Наразі баскетбол наскільки сучасний, що більшість елементів у тактиці, грі у нападі або захисті, вони схожі у певній мірі. Так, є нюанси та дрібниці, які можна змінювати, але певна схожість в усіх тренерів вона простежується. Валерія Миколайовича я уже знаю можна сказати давно, адже проходив збори зі студентською збірною України, і виступав деякий час у минулому сезоні у “Запоріжжі” під його керівництвом.
– У минулому році ти теж був у команді, яка тривалий час лідирувала у чемпіонаті, але проводив на майданчику значно менше ігрового часу. Зараз твої відчуття різняться від тих, що були у “Дніпрі”? Адже тепер у тебе більше 28 хвилин у середньому за гру і пряма причетність до результатів БК “Запоріжжя”.
– Причетність до гри і результату команди дають зовсім іншу віру у власні сили. Безумовно, це сприймається по-різному, адже тут я знаю, що від мене багато чого залежить. У “Дніпрі” була ціла низка гравців, які давали результат, не скажу, що я менше викладався, коли грав там, це не так. У “Запоріжжі” я скоріше більше отримую задоволення, бо завдяки довірі я маю можливість краще розкритися.
– Як часто доводилося ловити кураж, коли саме ти лідер на майданчику і ведеш команду до перемоги? Матч-відкриття чемпіонату з МБК “Миколаїв” був із таких?
– То був скоріше кураж на всю команду, але ніяк не сприймав його на свій особистий рахунок. Складно сказати чи були прямо такі матчі, коли саме ти ведеш команду до перемоги. Напевне, якісь задатки почалися з'являтися тут, у “Запоріжжі”. Можу згадати ще виступи з “Дніпром” у Вищій лізі, але знову ж таки, виключно від одного гравця нічого не залежить.
– Чим нинішній сезон особливий для тебе?
– Тут одразу кілька “особливостей” для мене: це і перший повноцінний сезон в іншому клубі, перший сезон в команді з легіонерами, вперше так багато граю, одним словом, цей сезон для мене – багатообіцяючий та визначальний.
– Поділися враженнями від тренувань у складі збірної України. Хвилювання вже пройшло?
– Тренування проходять дуже добре, знову ж таки, згадуючи мої слова про сучасний баскетбол – все зрозуміло і нормально сприймається, ніяких незрозумілих речей для мене немає. Що стосується хвилювання, то воно і досі присутнє.
– Відбулося так зване “посвячення” для новачків. Сильно дісталося?
– Все почалося з першого дня у збірній, тоді “посвятили” двох дебютантів, а нам з Ігором Бояркіним сказали, що готуйтеся пізніше. Я вже думав, що минеться і всі забули, але ні. Довелося теж бігати по лицьовій і розмахувати майкою збірної, тоді як в тебе пуляють м'ячами. Було весело.
– З ким зі збірної найбільше спілкуєшся?
– Я добре знаю Ісуфа Санона, грали ж у “Дніпрі” разом. З ним проживаємо в одному номері, тому й спілкуємося найбільше. Так само з Вовою Геруном. З усіма іншими – потроху і по можливості. Атмосфера у збірній приємна, мені все подобається. Хлопці налаштовані позитивно, тому і настрій всередині колективу сприятливий.
– Як ти оцінюєш шанси України на перемогу в найближчому матчі зі словенцями?
– Звичайно, я вірю в перемогу. У словенців теж збірна дуже сильна і так само є багато змін, причому це стосується не тільки гравців, а й тренера. Нас влаштує тільки перемога і особливо хочеться її здобути саме у Запоріжжі - у місті, де я граю.
