Найзірковіший гравець Фіналу чотирьох Кубка України серед жінок, лідер Чайки-ДЮСШ Олександра Радулович поділилася своїм баченням прийдешніх протистоянь у Рівному. Але мимоволі розмова з Олксандрою вийшла за межі кубкової теми.
- Те, що ми потрапили до Фіналу чотирьох вже дуже престижно і це радісна подія для нашого клубу. Якби ми потрапили вперше, це було б випадковістю, а другий рік поспіль – це, напевно, закономірність, результат праці дівчат на тренуваннях. Вони більше працюють, більше відчувають одна одну, дослухаються до себе, настанов тренера, виконують його задум на майданчику. Як тренуєшся, так і граєш. У команді атмосфера гарна, усі бійці. Але у нас нема замін. Чотири – п’ять гравців. І то, вони молоді. У своїх клубах, де грали, скажімо, Влада Гозалова у Динамо сиділа на лавці, геть не грала. І зараз тренер їй довіряє, надає їй роль лідера цієї команди, звісно, у відповідальних моментах вона ще губиться. Ну, молоді ще – 19-20 років. І виййти на такий рівень. Тут і тягар відповідальності. Треба зіграти і виграти – спробувати обіграти старших дівчат, з Київ-Баскета. Звісно, по іменах Київ-Баскет набагато сильніший. Але тією згуртованістю можна компенсувати різницю, чіплятися своїми зубами, грати. А їхати і поступатися точно ніхто не збирається. Такий шанс надається не кожний день.
- Те, що у Київ-Баскета є кадрові проблеми, не гратимуть Ольховик і Краєвська, полегшує вам завдання якимось чином?
- Команда не складається з одного-двох гравців. Так само, як про Чайку кажуть – чи гратиме Олександра, чи ні? Відверто скажу, як можна боятися людину, якій 34 роки, у якої купа діагнозів, купа травм, у якої двійко дітей, яка не тренується і зіграла у сезоні взагалі три матчі? Ось так – три гри особисто я зіграла, я не тренуюся, не в формі, чого боятися? Як кажуть, вовків боятися, до лісу не ходити. Суперник у нас сильний. Горобець явно підсилила його, там і Кондусь, і Любінець, і Зарицька Анна. Тому говорити про Ольховик чи Краєвську не зовсім доречно. У них рівноцінний склад. Десять дівчат. А ми на тренуванні не можемо 5 на 5 зіграти, доводиться грати 3 на 3. Бо молодь по 15-16 років – вони ще не можуть конкурувати зі старшими навіть на тренуванні і тренер не може їх задіювати, натренувати чи відпрацювати взаємодії. В цьому звісно Київ-Баскет сильніший.
- Вам особисто приємно, що і тренери команд-суперниць, і гравці, Вас побоюються?
- Не буду лукавити, мені в цій ситуації трохи смішно. Відверто скажу, мені смішно. Бо це демонструє рівень нашого жіночого баскетболу і рівень нашої молоді. Трохи через це прикро, тому не можу сказати, що мені приємно. Я не задираю носа з того, що я настільки гарний гравець. Я граю не для того, щоб мене боялися, виграти якісь одаткові титули і здобути чергові регалії. А для того, щоб молодь вчилася, щоб показати їм, довести – що все робиться тільки через працю і через велике бажання. Отже, я залишаюся в баскетболі більше для розвитку баскетболу України в цілому, а не конкретно Чайки. Бо сама я треную цих дітей, збірну U-16 і розумію, що майбутнє – в наших руках, в ветеранських, які ще грають. Усвідомлюю, що треба показати ще цій молоді, поділитися досвідом, присоромити – як може жінка тридятип’ятирічна бігти швидше за дівчат, яким по 18-19. Вони мають бути зголоднілими. А з боку частенько виглядає, що більше зголоднілі ми – ті, хто вже відіграв стільки у своєму житті, і все одно хочемо.
- І все ж, команда, що змусила скласти повноваження володаря Кубка, не планує зупинятися на досягнутому?
- Повторюся, якщо є шанс зачепитися, треба чіплятися. До речі, повертаючись до наших матчів з Динамо у чвертьфіналі Кубка. Чайка грала без мене першу гру і виграла її. І дівчата зіграли дуже добре, злагоджено, дисципліновано. Якби вони не змогли перемогти у першому матчі, я б не поїхала до Києва їх підтримати. Отже, не можна говорити, що це моя заслуга – це заслуга тренера і дівчат. А я поруч – я зараз більше спортивний директор цієї команди, може душа цієї команди, але явно не руки, ноги і голова (посміхається – ред.).
