Гучний успіх жіночої збірної України з баскетболу 3х3 на чемпіонаті світу привернув увагу до наших дівчат зусібіч. Щоб у Піднебесній стати срібними призерками Мундіалю, кожна пройшла тернистий шлях у баскетболі. Стають на нього багато дівчат, досягають мети – одиниці. Хто заклав підвалини у формуванні баскетбольної особистості Євгенії Спітковської?
Перший тренер Євгенії Спітковської Сергій Пономаренко: навіщо грати у спарингах проти, коли можна грати разом
- Я сам, насправді, кулінар. У мене навіть був у біографії такий випадок, коли через мене звільнили двох заслужених тренерів Росії. Бо у той час, коли вони очолювали збірну Москви, її обіграв кулінар. Це саме у тій команді грала Женя Шаровка, яка зараз носить прізвище Спітковська.
- Як ця дівчина потрапила у ваше поле зору?
- Ви ж знаєте, усе має бути романтично. Я сформував команду, вперше у Харківській області, з дівчат-другокласниць. Тоді ще у нас так рано не брали у баскетбол. І десь з класу четвертого вони вже почали грати. Я їх почав возити на змагання у Харкові, у себе у Чугуєві суперниць приймали. І одного разу, це ж проза, ми намагалися дістатися додому з Харкова, стали там якимись призерами, і нас підвозив чоловік, ми познайомилися, його звали Василь Григорович, він виявився батьком Жені. Він їй потім розповів про нас і вона прийшла до мене у спортзал. Вона до мене прийшла у четвертому класі.
- Ви і зараз тренуєте у Чугуєві?
- Я і зараз би тренував, але як стверджують, я не маю на це права, бо у мене немає фахової освіти, тому мене відфутболили. Тож я зараз, в приципі, треную, але для душі.
- Чим ця дівчинка відрізнялася від інших членів команди чи вашої секції, чи вона нічим не відрізнялася?
- Вона дійсно відрізнялася, бо вона прийшла у команду, яка вже щось уміла, особливо вміла, у мене була така дівчина Настя Моїсеєва, вона отримувала дуже багато регалій, вона була лідером команди. І коли Женя потрапила до основного складу. Вона робила на тренуваннях усе, дівчина була напрочуд настійливою, хотіли бути кращою за Настю. І у захисті грала проти неї, і у нападі. І тільки класі у шостому вона зрозуміла, навіщо грати у спарингах проти, якщо можна грати разом. Тоді вона потрапила до стартової п’ятірки. Дуже цілеспрямована дівчина, вона з самого початку хотіла грати у баскетбол. Коли вона вчилася у сьомому класі, ми були у Миколаєві, команда міста Чугуєв, а точніше однієї школи – школи №6, представляла Харківську область на чемпіонаті України. І коли ми грали за 7-8 місце з Івано-Франківськом, на останніх секундах Женя закинула тральник, і Чугуєв цю гру виграв. Після цього київський тренер Євген Філозоф запросив її до себе у спортивний ліцей-інтернат. Вона йому можливо і раніше приглянулася, а цей момент в кінці матчу, такий драматичний епізод, поставив крапку у його сумнівах. Ось така історія.
Євген Філозоф: у роботі Женя була клята, тренувалася по-чорному
- На дворі був 2001 рік. Тоді ще була напіврадянська влада і ми набирали дітей до спорт ліцею. Були змагання під егідою Міносвіти і Мінмолодьспорту, чемпіонат України був туді, ВЮБЛ ще не було. Як у нас було прийнято, ми переглядали ці змагання і набирали перспективних дітей. Я завчасно їздив на усі змагання, переглядав. Побачив Спітковську, переговорив з Сергієм Пономаренком. А той каже – давайте з батьками поговоримо. А батько у Жені був фанатичний. Турбувався за доньку, пізніше він з нами на змагання їздив. Він дав згоду. І вона попала до спортліцею. Вже у своїй команді, у Чугуєві, вона виділялася, вона була швидка, рухлива, рівень техніки був у неї у порівнянні з іншими вищий. Тому і запросив. Якщо порівняти ті часи і зараз, то зараз ми беремо дітей на рівні подвійного кроку, як я кажу. Тобто вони ледь-ледь вміють водити м’яч, то тоді діти були більш підготовлені і займалися більше баскетболом.
- Ви проводили з дівчатами ще виховну роботу? Бо Женя вважає вас ледь не другим батьком.
- Це ви у неї запитайте. Я добре знав її батька, він їздив з нами на змагання, знімав її ігри. Я, звичайно, турбувався за дітей. Знаєте, я забирав у такому віці дівчат від тат і мам, щоб дитина росла, не була обділена увагою. Усе поєднувалося з вимогами, настановами. Я їм розказував: раз ви сюди прийшли вчитися баскетболу, навчання теж потрібно, але на першому місці – тренування. Можу сказати, що Женя відрізнялася від інших тим, що вона дуже хотіла грати. Дуже рідке явище – що у такому віці діти знають, чого вони хочуть. Бо є діти, їх набираєш, а вони ще не знають, чого вони хочуть. То Женя вже хотіла грати у серйозний баскетбол, у хорошій команді майстрів, вона до цього мала задатки і дуже прагнула цього. Тому вона була працездатна, дуже добре тренувалася, старалася. У роботі вона була, знаєте, як можна сказати – клята, тренувалася по-чорному. Навіть, я пам’ятаю, коли вона потрапила до ТІМ-СКУФА, Марина Ткаченко питала, як вона, їй тільки 18 років. Я казав: Марина, вона буде грати у тебе, повір мені. Так і сталося, вона у неї грала, і капітаном була. А цією командою 1988-го року народження, у якій Женя була, ми стали першими чемпіонами ВЮБЛ у 2003-му році. Коли вперше проводився ВЮБЛ, ми виграли цей чемпіонат. Женя тоді вчилася у 9-му класі, а вже грала головну скрипку у команді на задній лінії і сама виділялася індивідуальними діями. Добре виконувала три очковий кидок. Навіть Юра Процюк, він тоді працював з івано-франківською командою, він здивований був, що ми їх обіграли в Івано-Франківську тральниками. Бо вони стали там зону, а ми їх закидали. І у неї такі здібності були, що вона могла індивідуальні дії поєднувати з командними, могла керувати гравцями, командою, розігрувати. Знаєте, як бувають люди такі – одні тільки можуть давати пас вправо-вліво, а одні тільки можуть самі грати за себе, а вона і то могла, і то. Були задатки справжнього плеймейкера у неї вже тоді. Тому вона і виросла у такого гравця, що зараз грає і у збірній. На задній лінії розігрує. Дівчина талановита була з юності, можу сказати сміливо. Стремління було – хотіла грати і досягла свого. А все інше? Розуміння гри, цьому ми поступово вчили, коли грали чемпіонат ВЮБЛ, "ставили на ногу", що, до чого. Тому вона і каже, що отримала від мене знання.
- Женя розповідала, що техніку кидка їй абсолютно змінили.
- Ну, кидок, розумієте, я не хочу говорити – ви бачите, як жінки кидають? Переважно від живота, а у мене логіка така – жіночий баскетбол має наближатися до чоловічого, правда? І тому я стараюсь вчити своїх дівчат кидати по-чоловічому. Хоча по своїй структурі вони не всі вміють це робити, бо у них пізно з’являється фізична сила. Кидають від живота, а я підняв їй руку, щоб вона від ока кидала.
- Зараз можуть з’явитися у вас такі дівчата, що здатні пройти шляхом Спітковської?
- У мене ще Оля Мазніченко – теж моя вихованка, Христя Мацко. Пазюк Віка. Є діти талановиті, але зараз їх усе менше і менше. Бо зараз така обстановка. Але якщо попадається зернятко, ми його дошліфувати можемо. От у цьому році дві дівчини мої попали до Тім-СКУФА – Вероніка Любінець, Даша Завертайло. Яна Рабчук пішла у Дніпро (СДЮСШОР-5 ред.) до Саші Чередниченка. Якщо у дітей є задатки, ми стараємося з них робить нормальних баскетболісток. Зараз буде ще краще. Бо з’явилася Суперліга. Дітям можна показати – що можна грати, щось заробити. А то, коли були 2-3 роки тому студентські команди, вони щось не вражали нікого.
