Після сезону 2019/2020 років Дмитро Липовцев вирішив призупинити свою кар'єру в професійному баскетболі та перейшов на роботу до ФБУ, де розвивав напрямок баскетболу 3х3. Але торік, у скрутний для країни та українського баскетболу час, 36-річний форвард прийняв рішення поновити виступи на професійному рівні.
У цьому сезоні Дмитро Липовцев не побоявся приїхати у прифронтове Запоріжжя та тепер втретє у своїй кар'єрі представляє команду рідного міста. Пресслужба клубу поспілкувалася з досвідченим гравцем на тему баскетболу, війни, психології та майбутніх життєвих викликів.
– Дмитре, до повномасштабного вторгнення у твоїх інтерв'ю часто лунали теми про російський вплив на Україну, їхню пропаганду. Те, що сталося торік 24 лютого, було шоком для тебе чи, можливо, ти дійсно думав над тим, що вони прийдуть до нас з повномасштабною війною?
– Не шоком. Скоріш, несподіванкою. Як я вже казав, "м'яка анексія" досить вдало працювала й поволі, тишком-нишком, затягувала нас все глибше у російське болото. На мою думку, і логічніше, і дешевше для них було б продовжувати розкладати наше суспільство зсередини. Прямої агресії я не очікував.
– Протягом кар'єри тобі доводилося бувати на турнірах у Москві, грати за клуб із Севастополя, який ти покинув після 2014 року. Чи залишаються у твоєму оточенні люди з тих часів?
– Ні, мені немає чого сказати тим, хто там залишився. Та вони й нічого корисного для мене сказати не можуть. Не бачу сенсу про щось з ними говорити.
Володимир Коваль: Позитивні враження від першого кола — хлопці відпрацювали на п’ять балів
– Ми з "Кельтами" 24 лютого повинні були грати турнір 3х3 в Харкові. Сідали напередодні вже в потяг, але нам зателефонували і сказали зачекати. Ранок розпочався з вибухів на франківському аеродромі та дзвінків до рідних. Було тотальне нерозуміння – що робити? Тож, ті дні перетворилися на марафон із перегляду новин та дзвінків від друзів і родичів.
– Чи були в тебе думки поїхати за кордон після повномасштабного вторгнення? І як ти вважаєш, чому так багато українських баскетболістів зараз залишаються за кордоном?
– Виїжджати закордон думок не було зовсім. Немає й зараз. Лише сестру з племінником перевіз до Франківська. Чому так багато саме баскетболістів... Якщо чесно, я не рахував, але припускаю, це через те, що на той час в Україні рівень баскетболу зростав і сформувався прошарок молодих і перспективних спортсменів, які вже могли грати на професійному рівні. Багатьох з них війна поставила у таке положення, коли заробляти гроші для родини треба, а змоги немає. От і поїхали шукати кращої долі.
– У 2020 році почалася нова історія у твоєму житті – ти почав працювати у складі комісії ФБУ з розвитку баскетболу 3х3. Яким для тебе став цей досвід?
– Хоч я і вважаю, що завчасно тоді завершив кар'єру, але цей досвід дав мені змогу "побачити" наш баскетбол з усіх сторін – як спортсмен, як менеджер, як тренер. На цій "кухні" зіштовхуються твої юнацько-максималістські забаганки з реаліями, де є бюджети, планування, звітування. Чесно, мені було дуже важко перебудуватися. Купа паперової та організаційної роботи. У нас було 8 збірних, внутрішні чемпіонати та кубки України, ще й почалися ці ковід-протоколи та підготовка у міністерстві до Олімпійських ігор. Я ніколи за кар'єру баскетболіста не був таким виснаженим фізично та морально. Організаційні особливості у сьогоденному баскетболі 3х3, скажімо, відрізняються від нашого законодавства, а відповідальність за все дуже велика.
На щастя, мені допомагали працівники інших підрозділів федерації, що так само колись починали "із спортзалу в офіс". Підстраховували з документацією, вказували на помилки та рятували в часи завалу. На мою думку, мені вдалося донести до керівництва деякі нюанси сьогоденного 3х3 і всередині країни, і в міжнародній ФІБА. Відчутно зросла не тільки кількість турнірів, але й якість! Вже формувався кістяк з 6-8 напівпрофесійних команд з баскетболу 3х3. Перший чемпіон країни поїхав на про-тур до Європи. Вже були домовленості з ФІБА про допомогу із запрошенням наших кращих команд та подальше наше представництво в професійному світовому чемпіонаті.
Під цей проєкт було створено перший в Україні професійний клуб 3х3. Напередодні вторгнення ми ж тільки повернулися зі зборів, хлопці дуже якісно себе зарекомендували у Сербії, ледь не обігравши поточного чемпіона ФІБА (UB Сербія). Цей досвід неможливо переоцінити, я дуже вдячний за нього.
– Чи є в планах повернутися та розвивати баскетбол 3х3 у майбутньому?
– Я завжди любив 3х3. Як олдскульно-тусовочний формат на асфальті, так і той супер-проєкт, що зараз створюють у ФІБА. Я б залюбки ще пограв за збірну з баскетболу 3х3 чи професійний клуб, поділився б чималим досвідом. Дуже сподіваюся, що ці часи попереду.
– Чи була баскетбольна спільнота та тусовка 3х3 повністю російськомовна? І чи можеш дати оцінку – чому так?
– Так, майже всі розмовляли російською. Але треба брати до уваги, що всі ми були з таких регіонів, де українська мова нищилась та заборонялась найжорстокіших чином – Харків, Дніпро, Запоріжжя, Одеса. Нас так вчили: два заняття з української мови на тиждень, вплив російської пропаганди та нав'язування стереотипів. Ми були зовсім дітьми за великим рахунком. Нас це не турбувало. М'ячик киньте тільки, і ми побігли грати.
Але й спонукання до української мови в стилі "Фаріон", звісно, тільки відштовхує. У нас дуже милозвучна мова. Неймовірно цікава та захоплююча історія. Треба тільки вміти донести це до людей не через істерики та заборони, вимагаючи моментальних змін в їхньому житті, а через планомірну освітню роботу ще зі школи. Потрібна популяризація медіа-ресурсів, що розкривають людям історію їхнього краю, про яку вони й гадки не мали, бо всі коли вчились за радянськими підручниками. 300 років гніту моментально не виправиш.
– Ти вже не молодий гравець і напевне важко тримати себе у хорошій формі. Як готуєш свій організм до навантажень перед і під час сезону?
– Так, 2 роки далися взнаки. Довелося дуже схуднути, щоб не шокувати зв'язки та коліна. Потроху вже відновив кондиції та починаю, як мені здається, додавати. Почуваю себе чудово. Мабуть, організм не хоче назад до сидячої роботи та радіє, що може ще погратися з м'ячем, як в молодості.
– Чи замислювався над тим, що треба змінити у вихованні дітей у баскетбольних школах? Як, окрім баскетбольних навичок, прищеплювати їм ще й загальнолюдські та патріотичні цінності?
– Перш за все, для дітлахів в спортшколах повинні бути живі приклади, на яких вони хочуть бути схожими. Адже, професійний спорт – це не тільки про гроші. Для дітей зарплата ще не важлива. Їх захоплює саме цілісний образ спортсмена: здоровий, сильний, популярний, його обожнюють фанати, в гарному екіпіруванні, на власному авто. Через це я й полюбив баскетбол. Відвідуючи матчі БК "Ферро", та відчуваючи цю несамовито енергетику й любов, коли Пащенко зі спокійним обличчям влучав трьоху і зводив з розуму всю арену. Я також хотів це відчувати і бути схожим на них. Нехай в них були свої складнощі в середині професії, але ми бачили лише образи: сильний, розумний, успішний...
– Яка зараз твоя особиста мотивація у баскетболі?
– Мотивація у 37 років... Та нема її. Це вже моє життя. Ось я його й живу. Дуже вдячний долі, що це не перетворилося на рутинну роботу. Все ще кайфую від чесного суперництва – коли перемагаєш у важелезній боротьбі та міцно тиснеш руку опоненту, дякуючи за класну гру. Баскетбол йде через усе моє життя – от і я все життя йду по баскетболу.
– Чи й досі соромно вважається користуватися послугами психолога у нашому баскетболі? Чув колись, щоб хтось звертався до психологів і чи була потреба зробити це самому?
– Дуже шкода, що радянське минуле нав'язало нам багато стереотипів та комплексів. Не знаю, соромно це чи ні. Бо у нас досі на це немає грошей. Але я впевнений, що це одна з найнеобхідніших професій, якої потребує наш баскетбол. Не всі тренери відчувають тонкощі психології окремого гравця, а діють за старим шаблоном. Це може не тільки завадити розкрити потенціал гравця, а й загнати його в яму та "похоронити".
Посада "Спортивний психолог" у команді, на мою думку, дуже даремно лишається поза увагою як функціонерів професійних клубів, так і в спортивних школах. Знаю, що закордоном все навпаки – і це дає чудові результати.
Щодо особистої потреби, то я на 100% впевнений, що професійна допомога спортивного психолога була б дуже корисною у моєму баскетбольному житті. Баскетбол дуже щільно переплітається з повсякденним життям спортсмена, перетворюючи, здавалося б, просто роботу на щось більше. На спосіб життя. І робочі моменти мають вплив на особисте життя. Так само й навпаки – цивільні проблеми можуть мати вплив на його гру. Бо в кожного спортсмена бувають такі періоди в житті, коли у нього занадто велика кількість думок в голові. І саме професіонали потрібні для того, щоб звести все до ладу, пропрацювавши особистий "головняк", який впливає на твою гру.
– За підсумками першого кола як ти оціниш результати БК Запоріжжя?
– Вважаю, що незадовільні. Нас дуже підкосив вірус, від якого ми ще й досі відходимо. Це дуже вдарило по фізичній формі. Це й було видно, коли ми просто зупинялись в грі та не могли зрозуміти, хто вимкнув світло і де ділись ноги. Сподіваюсь, ця невеличка перерва піде нам на користь.
