У сезоні 2024/25 команда юнаків 2010 р.н. Полтавської СДЮСШОР №2 пробилася до «вісімки» кращих колективів Всеукраїнської юнацької баскетбольної ліги (ВЮБЛ). Полтавці вже показали кращий результат, ніж минулого розіграшу, коли посіли 11 місце в чемпіонаті України.
Наразі найкращим із п’яти проведених сезонів підопічних Максима Кравця є дебютний. Тоді вони стали сьомими у ВЮБЛ.
Пресслужба ФБУ взяла інтерв’ю в тренера Максима Кравця про виступи хлопців у чемпіонатах України та лідерів команди, його діяльність арбітра й польоти на параплані.
– У листопаді на першому етапі в Черкасах команда хлопців 2010 р.н. Полтавської СДЮСШОР №2 виграла всі три матчі та свою групу. Тоді перемогли господарів, харківський і київський колективи. Розкажи про стартовий етап ВЮБЛ.
– Чесно кажучи, до змагань цього сезону ми готувалися дуже сильно. Багато турнірів провели на початку осені. Грали переважно зі старшими: 2008, 2009 роки народження. Наш основний зал уже рік, як ремонтують. Я знайшов шкільний зал, він невеличкий, але мої вихованці (2010 та 2015 рр.н.) можуть там сім разів у тиждень тренуватись. Складно відпрацювати комбінації, проте в групках все одно це робимо. До початку чемпіонату ми були готові.
Ми знаємо, що могли минулого сезону виступити краще, але через травми та хвороби цього не вийшло. Також зуміли підсилити склад на проблемних позиціях, готувалися ретельно. У першому турі мали мотивацію. З Черкасами та київським ЮНІСом були особливі матчі. Черкасцям минулого сезону ми двічі поступились у 10-15 очок, хоча протягом поєдинків вигравали 20-25 очок. Не вистачило гравців ротації. А з ЮНІСом у нас була гра за вихід у «вісімку». На жаль, тоді в Київ ми привезли пів резервний склад: було багато травмованих і хворих. Тому програли без шансів очок під 40. Хоча після матчу до мене підходили та казали: «Ви ж сильніші».
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Тренер збірної Івано-Франківської області Роман Недоступ: Протестував дівчат на рівні чемпіонату України
Перший сезон баскетболісти 2010 р.н. грають за дорослими правилами. Масово всі команди намагаються захищатися «зонами». І «зонами» хитрими: 2-1-2, 1-3-1. Але зонний захист повинен бути відпрацьованим, щоб міг стати ефективним. Що з Черкасами, що з ЮНІСом ми вирішили завдання проходження «зон» приблизно за чверть. Мої хлопці отримали задоволення від цих перемог. Після минулого сезону дуже хотіли взяти реванші та нам це вдалось. Харків’яни грають перший чи другий сезон у ВЮБЛ, там є непогані обдаровані хлопці – рослі та міцні, – але вони просто «необкатані», ще не готові до ігор такого рівня.
– На початку грудня полтавці вибороли місце серед «вісімки» кращих цього віку. У Дніпрі твої підопічні перемогли дві харківські команди та поступилися чинному бронзовому призеру ВЮБЛ-2010 Прометею. Хоча два місяці тому в контрольній зустрічі вигравали у слобожанців із різницею +30. Розкажи детальніше про матчі другого етапу чемпіонату України.
– Ми дуже хотіли виграти групу першого етапу, щоб було простіше грати на другому та пройти далі. Коли прислали розклад, то побачили, що буде дві харківські команди та Прометей. З одним колективом харків’ян ми вже грали раніше, про інший розуміли, що з ними теж можна грати. З цими двома командами мали провести перші два матчі, а останній – з Прометеєм. Усі прекрасно розуміли, що після перших чотирьох ігор групи можуть визначитися дві команди, які пройдуть далі. Так і сталось. Ми та Прометей по черзі без проблем обіграли команди з Харкова.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Тренерка Кам’янець-Подільської ДЮСШ №1 Єлізавета Гордєєва: Потрібно грати в красивий баскетбол та отримувати задоволення
Щодо поєдинку з Прометеєм… Ми в них ні разу не вигравали. Ба більше, жодна команда Полтави незалежно від віку ніколи не перемагала вихованців Прометея. 2010 роком народження багато граємо з ними, це протистояння, напевно, вже стало дербі. Так, два місяці тому на турнірі вони на нас особливо не налаштовувалися, плюс були відсутні їх лідери Нікіта Топчій і Артем Томак, що перейшов у Хмельницький. Ми до них готувалися, розбирали як захищатися з їх «великими», що є збірниками України. Ми впоралися та виграли з перевагою у 30 очок. Уже на турі тренер Прометея Руслан Оріщук сказав: «Вам так легко не буде, як у Полтаві». Прометею дуже хотілося взяти реванш, а ми вийшли без особливої мотивації. «Закусилися» на півтори-дві чверті, грали на зустрічних курсах, а потім дали супернику «відірватися» на 15 очок. Ніхто не засмутився поразкою, ми ще гратимемо з ними у «вісімці».
– Далі полтавці змагатимуться за вихід у Фінал шести. Розкажіть про цей формат. Уже відомо, коли відбудуться матчі, дати й міста проведення третього етапу? Який найкращий результат вашої команди за всю історію виступів у ВЮБЛ?
– Орієнтовно матчі розпочнуться на початку лютого. Для мене це добре, бо за останній тиждень три хлопці отримали переломи, у тому числі два основних «великих». На жаль, вони не пройдуть повноцінні січневі збори з командою, але готуватися все одно будуть. Щодо міст… Ми не прийматимемо тури, бо не маємо залу. Чернігів також не прийматиме. Залишаються Хмельницький, Ужгород, Київ, можливо, Одеса або Дніпро. Це міста, де можуть проходити матчі.
Вісім команд зіграють в одне коло, а потім кращі вийдуть у Фінал шести. Його формат минулого сезону, на мою думку, вже випробовували по чоловічій Першій лізі та жіночих Вищій і Першій лігах. У фінальний раунд потрапляє шість команд. Його проводять три дні. Перші дві команди, які визначаться за підсумками попереднього раунду, перший день пропускають. Гратимуть третє місце з п’ятим, а четверте – з шостим. Переможці виходять у півфінали на команди, які відпочивали, а колективи, що програють, розіграють п’яте і шосте місця. Такий дуже цікавий формат. Трішки більше ігор, трішки більше шансів у нас пробитися до фінального раунду та матчів за медалі, на мою думку.
Щодо найкращого виступу… Першого сезону 5 років тому ми були сьомими в чемпіонаті України.
– Лідерами полтавської команди другий сезон поспіль є місцеві вихованці Олександр Головятинський (2011 р.н.) та Олексій Буханський, а також Максим Васильєв із бахмутського ДОСФКСП. Цього року її стартову п’ятірку підсилили полтавець Богдан Кельман (раніше грав за команду 2009 р.н.) і Максим Лянний. Оціни кадровий потенціал свого колективу, розкажи про згаданих гравців та їх перспективи в дорослому баскетболі.
– У мене хлопці 2010-2011 років народження. Навчаються у 8-9 класах. Середній зріст стартової п’ятірки десь 192 см. Тобто гравці дуже високі й амплітудні, до того ж вони ще ростуть. Додалися у стартовий склад два виконавці на проблемні позиції. У всіх п’ятьох є майбутнє в дорослому баскетболі. Я це знаю. Справа не лише в антропометрії, а й в їх розумінні баскетболу. Маємо ротацію на кожну позицію.
Якщо говорити про кожного окремо з названих баскетболістів… Олексій Буханський – це серце нашої команди. Ця людина не боїться нікого та нічого. Можливо, він не такий технічний, як хотілося б, але дуже добре обирає позицію під кільцем. Зростом до 190 см, але дуже міцний. Зараз є одним із кращих ребаундерів чемпіонатів України і по 2010 р.н., і по 2009 р.н. До речі, Олексій першим серед гравців цього віку обіграв мене у «33» (пробиття штрафних кидків до 33-х влучань – прим. ред.).
Максим Васильєв влітку викликався на НТЗ збірної України цього віку. Хлопець класний, може зіграти з «першого» по «п’ятий» номери, боєць, має свої сильні та слабкі сторони, але мені вдалося до нього підібрати «ключик». Це було дуже не легко. Має важку долю. Він переселенець. Починав грати проти нас у першому сезоні ВЮБЛ для 2010 р.н. за команду Мирнограда. Розпочалася повномасштабна війна, й Максим у чемпіонаті України не грав рік-півтора, багато пропустив. Далі спортивний коледж імені Сергія Бубки привіз його в Полтаву. Потім стало простіше, бо його мама також переїхала сюди.
Богдана Кельмана у своїй команді я хотів бачити дуже давно. Ще один класний гравець: робить проходи як зліва, так і справа, виконує стабільний флоутер, якісний «фінішер». У нас була дуже проблемна позиція «другого номера», яку він «закрив». Наразі наш найкращий скорер. Богдан у команді 2009 р.н. своєї першої тренерки Яни Вікторівни Біленко є головною зіркою та набирає за гру по 30-40 очок.
Максим Лянний родом із Кременчука. Лише останні рік-півтора займається баскетболом. Влітку його тренер подзвонив і повідомив, що цей хлопець хоче приїхати на перегляд. Я запитав зріст, на що отримав відповідь: «Десь під два метри». Ми поїхали в Горішні Плавні грати з юнаками 2008 р.н., я запросив Максима на ці матчі. Так він і потрапив до команди. Приїздить у Полтаву на тренування. Має довгі руки, виконує «штрафи» з реалізацією під 90%, дуже сильно прогресує. В офіційних матчах робить дабл-дабли з очок і підбирань. Для хлопця, що проводить перший сезон – це дуже сильно.
Усі тренери люблять працювати з «великими». Баскетбол – спорт для високих, у таких гравців перспектив більше. Я сам був розігруючим. Люблю працювати з гравцями «задньої лінії», від роботи із захисниками кайфую. Розігруючий і капітан Олександр Головятинський дуже класно читає гру, бачить на 10 «ходів» уперед, швидкий, добре працює з м’ячем. У середньому за гру набирає близько 30 очок у чемпіонаті серед однолітків. Я бачу, що він може в майбутньому стати другим Олександром Ковлярем. У мене також тренується молодший брат Головятинського – Володимир 2016 р.н. Теж перспективний, уже може 15 «штрафних» поспіль реалізувати, а в іграх забиває «триочкові».
– Які завдання маєте на сезон? Які шанси у твоєї команди пробитися до шести кращих в Україні?
– Я прагматичний, реально дивлюся на речі, тому задачею на сезон було потрапляння до «вісімки», чого не вдалося досягти минулого розіграшу. Але апетит приходить під час їжі. Ну, чому ні? З Дніпром та Ужгородом – поки що без шансів, бо вони на голову сильніші за всіх. А з іншими командами можна грати: з Прометеєм, Одесою та Хмельницьким. Останньому минулого сезону в Тернополі ми програли всього 2 очок. Тобто можна грати, можна боротися за вихід у «фінальну шістку». Що й будемо робити. Ми в третій етап «заходимо» як «темна конячка». Ми багато ще кого здивуємо. Це я вам обіцяю.
– Як розпочинався твій шлях у баскетболі? Чому свого часу обрав професію тренера?
– Баскетболом почав займатися десь з 5 класу. До цього грав у футбол. Під час змагання серед ЖЕКів мене помітив перший тренер Володимир Володимирович Чечельницький і запропонував перейти на баскетбол. Розпочалися змагання тренування, все вдавалось, але травми мене переслідують із дитинства.
У 11 класі постав вибір куди вступати. Я був більш схильний отримати професію, пов’язану зі спортом. Інших варіантів особливо не бачив. У той час мене мама фінансово «тягнула» майже сама. Втупив на платне навчання в полтавський Інститут фізичного виховання педагогічного університету, у конкурсі змагались 200 осіб, а бюджетних місць – 40. Перший рік був складним, але навчався на відмінно, тому подав заявку та з другого курсу перевівся на бюджетне місце, далі отримував підвищену стипендію.
Після здобуття диплома бакалавра пішов працювати у звичайну школу фізруком і навчався далі. Зрозумів, що ця робота не для мене. Коли Владислав Вікторович Бугаєвський запропонував варіант працювати тренером із баскетболу в моїй СДЮСШОР №2, то погодився не вагаючись. Майже 20 років працюю тренером, але перші 10 – був тренером із набору гравців, займався скаутською роботою. Відбирав хлопців і передавав тренерам, які далі їх готували в групах. Мені спочатку було складно перелаштуватись, але розумів, що ДЮСШ потрібен штатний тренер, тому треба.
Моєю першою групою став 2004 р.н. Хлопці були класні як люди, але зірок із неба не хапали. І я ще був «сирим» як головний тренер. Тоді слухав від керівництва й деяких колег фрази: «У тебе діти слабенькі, ти слабенький як тренер». Це мене додатково мотивувало.
Хоча троє з тієї команди зараз грають за кордоном: Ілля Солошенко – в Бельгії за Брюгге, Ілля Грузін (чемпіон ВЮБЛ із Дніпром) та Микита Бородай – в Польщі. А Дмитра Манька я два роки готував на суддівство, а зараз він переїхав у Німеччину, де судить і дитячі, і дорослі чемпіонати. Я читав, вчився, розпитував колег. Уже з моїм другим набором хлопців 2010 р.н., вважаю, що почало виходити. Хочу більшого, намагатимуся вдосконалюватись. Думаю, що 39 років для тренера – це тільки початок кар’єри. Було б бажання працювати.
– Ти згадав тему суддівства. Уже близько 20 років також займаєшся суддівською справою. Маєш категорію «В» арбітра з баскетболу. Як потрапив у корпус рефері? Згадай свої пам’ятні матчі, які довелося судити.
– У 2007 році в місті з’явилася команда Суперліги БК Полтава. Зібрали молодь, причетну до баскетболу, і запропонували працювати за секретарським столиком. Я погодився, бо було цікаво з першого ряду дивитися баскетбол найсильнішої ліги України. Мав багато неформального спілкування з комісарами та суддями.
Свого часу президент обласної федерації Сергій Леонідович Ломан підтримав моє бажання стати арбітром і запропонував поїхати на семінар. Там було дуже цікаво. Я зрозумів, що, можливо, це не стане основною професією, але суддівська справа зі мною буде до кінця життя. Кар’єра не складалася стрімко. У ті часи пробитися судити Першу або Вищу лігу було складно. Були жорсткі критерії, брали судити лише гіперпрофесіоналів. І арбітрів вистачало в країні. Перші 4-5 років я судив тільки дитячі ліги, а вже потім були Перша й Вища ліги, жіноча Суперліга.
Проте шість років тому стався рецидив старої травми коліна під час матчу з аматорами. Певний авторитет заробив, тому продовжую судити Першу лігу та дитячі змагання. Завершувати не хочу.
Пам’ятних матчів було дуже багато. Одного року за весну відсудив вісім Фіналів восьми ВЮБЛ, які проходили щотижня. Найпам’ятнішим моїм матчем став перший у житті. Запропонували судити турнір серед ветеранів. Мене хтось запитав: «А ти не боїшся?». На що відповів: «А чого боятись?». Потім я зрозумів чого треба було боятись… Гра була напруженою, думав, цілим не вийду із залу. Гравці кричали, за майку хапали, обіцяли в ліс вивезти… Після матчу було приємно, коли один із ветеранів підійшов і сказав: «Ти не злякався, відсудив до кінця, тому будеш і далі судити».
– Ти дуже багато часу приділяєш баскетболістам. Мова йде не лише про тренування та змагання, а й про інші заходи поза баскетболом. Наприклад, вчора (23 січня – прим. ред.) ви разом відсвяткували Різдво.
– Як правило, тренери батьківські збори проводять у кабінетах. І з дітьми робота ведеться: тренування, спільні поїздки, турніри та все. Я в цьому плані інноваційний. Для мене важлива комунікація з дітьми та їх батьками, конект із пів слова. Робити промо баскетболу, довести, що їм це дійсно потрібно не просто для фізичного розвитку, а й щоб отримувати від спорту задоволення. За все своє життя я жодного разу не проводив батьківські збори в кабінеті. Чесно кажу. Ні разу. Ми з батьками виїжджаємо на природу, відпочиваємо та спілкуємося про робочі моменти. І такий же формат я застосовую у спілкуванні з дітьми: вилазки з наметами, спільні заходи, зустрічі та вечірки.
Щороку на новорічні свята ми з дітьми збираємося в піцерії, разом відпочиваємо, фотографуємося, підбиваємо підсумки року та обговорюємо плани на майбутнє. Це вже традиція.
– За моєю інформацією ти наразі неодружений, ще не маєш дітей. Баскетбол замінює тобі сім’ю? Можливо, через це ти живеш на роботі та з фанатизмом займаєшся розвитком цього виду спорту? Прокоментуй це, будь ласка.
– Дійсно, іноді батьки такі питання ставлять: «Це ви наших дітей так сильно любите поки своєї сім’ї немає?». Спочатку десь ображався. А потім… Ну, так склалося в житті. Можливо, це твердження десь вірне. Але головне, що я просто люблю баскетбол і хочу робити більше для дітей. Напевно, це справа всього мого життя та любов до професії. Хоча ще 10 років тому я думав по-іншому. Зараз розумію, що без баскетболу жити не хочу.
– Твій батько був гонщиком з автокросу, а серед твоїх хобі є незвичні для баскетболістів – польоти на параплані та стрибки з парашутом. Розкажи детальніше про це.
– Батько як сімейна людина був не дуже хорошим, бо розійшовся з мамою, коли мені було 4 роки. Але як батько, що приділяв увагу дитині, напевно, був найкращим у світі. Він 25 років провів у автоспорті. Майстер спорту міжнародного класу з автокросу, багаторазовий чемпіон України, учасник міжнародних змагань. Років з 4-5 я бачив усю його кар'єру власними очима. За можливості він мене брав на кожне змагання, як в Україні, так і в пострадянських країнах. Спортивне життя мені «привите» татом ще з дитинства.
Батько був гіперактивним. Після завершення кар'єри гонщика параплан і парашут були його хобі. Він і мене залучав до цього. Вперше на параплані я самостійно полетів у 9 років, а перший стрибок із парашутом самостійно виконав у 11. Коли був студентом, то разом із батьком працював у Полтаві на фірмі, яка робила гелікоптери. До повномасштабної війни я кожне літо їздив у Котельву, де займався цими хобі. На жаль, почалася війна та заборонили польоти. Сподіваюся, коли здобудемо перемогу, то все ж у небо ще зможу злетіти. За небом сумую.
Дякую ЗСУ за можливість грати в улюблений баскетбол!
