Команда дівчат вперше в історії ДЮСШ №1 Кам'янця-Подільського у сезоні 2024/25 бере участь у змаганнях Всеукраїнської юнацької баскетбольної ліги (ВЮБЛ). У складі дебютанток є баскетболістки з досвідом виступів на чемпіонатах України, які зуміли допомогти їм у 2-му турі здобути першу історичну перемогу.
Наставниця кам’янчанок Єлізавета Гордєєва розповіла пресслужбі ФБУ про старт сезону ВЮБЛ та лідерок колективу, тренерську діяльність і свою кар’єру гравчині.
– Дівоча команда 2008 року народження, яку ви тренуєте, вперше в історії Кам’янець-Подільської ДЮСШ №1 виступає у ВЮБЛ. Але у вашому складі є виконавиці, що не один рік грали на чемпіонатах України за інші спортивні школи. Чому саме цього сезону вирішили заявити на змагання команду у вікову категорію найстарших?
– Так, вперше в історії ДЮСШ команда дівчат бере участь у ВЮБЛ. Раніше не завжди були на це фінанси, а також, як мати двох маленьких дітей, не мала можливості кудись виїжджати. Минулого сезону ми вибороли золото Відкритого чемпіонату Тернопільської області. Усього змагались 11 команд дівчат 2007 року народження, провели по 10 ігор. Це дало нам не лише таку важливу ігрову практику, а й «поштовх» рухатися далі. Вперше в історії ДЮСШ її вихованки здобули перші розряди.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Юлія Меркоєва: Дівчата команди Новомиргородської МДЮСШ маленькими кроками йдуть до мрії
Цього року за сприяння президента місцевого клубу ДіДіБао Андрія Бойка ми отримали фінансову допомогу для участі у ВЮБЛ від Кам’янець-Подільської міської ради. Для підсилення складу запросили гравчинь із міста Хмельницький і Чернівецької області. Дівчата хочуть продовжувати грати в баскетбол після випуску зі школи, можливо, це будуть університетські команди. Тому для них грати й бути на видноті – дуже важливо.
У всьому хмельницькому регіоні ми – єдина команда 2008 року народження. Тренери ведуть дівчат до 9 класу, а далі відпускають зі словами: «Лети, пташко, у вільний політ». Певно, з дівчатами складніше працювати, ніж із хлопцями. Треба мати до них свій підхід, щоб мотивувати бути найкрасивішими, найрозумнішими та найспортивнішими, а найперше – полюбити спорт. Велику роль у збереженні команди зіграли батьки, які приділяють увагу не лише освіті дітей, а ще й спорту.
– В іграх другого баблу ДЮСШ №1 зуміла здобути свою першу перемогу над дніпровською СДЮСШОР №5 – ДФКС. Зупиніться детальніше на цьому матчі, а також розкажіть про інші три зустрічі, які вже встигли провести у ВЮБЛ.
– Ми маємо у стартовій п’ятірці трьох дівчат з інших міст, які донедавна не тренувалися з нами. Проти дніпрянок була вже наша четверта гра.
Перший матч був дуже важким: дівчата не розуміли куди бігти, хто повинен атакувати, а хто віддавати паси. Ми разом тренувались, але під час зустрічі було важко відтворити напрацювання. Деякі дівчата зі складу команди Франківська мають досвід виступів у Суперлізі, Вищій лізі, юнацьких збірних України. Усе це «тиснуло» на нас. Суперниці намагалися забити 100 очок, але мої підопічні впиралися руками й ногами. Звісно, коли програєш із різницею у 50 очок – такі поєдинки давлять морально.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Олександра Шелестюк: Дівчата з Ізмаїла дуже хотіли спробувати, як це грати в чемпіонаті України ВЮБЛ
У другій зустрічі проти команди з Полтави перебіг подій був схожим на той, як із Дніпром. Але дівчата ще не розуміли одна одну. Перший період виграли, під час матчу наш відрив доходив до 13 очок, а потім пішов дисбаланс, сильно програли третю чверть. Кожна з наших бомбардирок намагалась індивідуально «потягнути» гру завдяки забитим очкам, але це ні в кого не вийшло. Потрібно ж вигравати, але й себе показати хочеться!
Третій матч проти чинних чемпіонок ВЮБЛ команди Запоріжжя вже був зовсім іншим, ніж із ще однією фавориткою турніру з Івано-Франківська. Він був цікавішим, динамічнішим. Мені набагато більше сподобався виступ підопічних.
У команди Дніпра виграли завдяки сильному захисту, перехопленням і швидким атакам. Ми бігли, бо знали, що треба обов’язково перемагати. Дівчата грали в пас, не шукали винних у помилках, були на майданчику справжньою командою. Незіграність все одно присутня. Думаю, що з кожним туром наше порозуміння на майданчику буде покращуватись. У другому колі ми гратимемо зовсім інакше, продемонструємо інший якісніший баскетбол.
– Які цілі та завдання у ВЮБЛ переслідуєте у сезоні 2024/25? Ці змагання єдині, де гратиме команда 2008 р.н. поточного сезону? Чи плануєте взяти участь ще й в інших турнірах?
– Хочу стабільності, щоб наші поїздки фінансувались, а ми думали лише про підготовку та змагання. Я – реалістка. Розумію, що нас чекають ігри з серйозними суперницями, які досвідченіші на такому рівні. Завжди кажу: «Потрібно грати в красивий баскетбол та отримувати задоволення». У міру своїх можливостей ми це робимо. Бажаю розвивати команду. Перемога – це важливо, але пріоритет наразі – створити гармонію в колективі, розвинути командний дух, досягти якісної гри. Нікому не хочеться виходити й багато програвати.
Для моїх дівчат змагання ВЮБЛ – це насамперед сходинка вверх. Тут вони відчувають командний дух, відповідальність і самореалізацію. Саме цей турнір може «відкрити двері» до подальшої кар'єри в дорослому спорті.
Ми представляємо невелике місто. Того баскетболу, що постійно бачать у Києві, Одесі, Дніпрі – ми не бачимо. Мені важливо показати дівчатам, що є сильні й класні суперники, ігри можуть бути цікавими, задоволення від баскетболу можна отримати навіть програвши.
Кам’янецькі команди 2008 і 2011 років народження цьогоріч також заявлені на Відкритий чемпіонат Тернопільської області. Мої дівчата, що мають менше ігрової практики у ВЮБЛ, отримують її там. Поруч із нами – Молдова. Ми постійно їздимо в місто Бричани на контрольні матчі. Їх баскетболістки 2008-2009 р.н. є віцечемпіонками Молдови. У 2023 році зі старшими дівчатами їздили в Італію на міжнародний турнір. У змаганнях брали участь 72 команди.
– Ваша гра в нападі будується через Яну Балабан і Світлану Шех, також виходять на майданчик у стартовій п'ятірці інші лідерки: Марія Шелестюк, Олександра Гончар і Мілєна Моргун. Розкажіть про цих дівчат й оцініть їх перспективи на студентському та дорослому рівнях.
– Капітанка Світлана Шех – кам’янецька вихованка 2009 р.н. Швидкісна, агресивна, емоційна. Вона володіє шикарним триочковим кидком, вдало реалізує дальні «з куточка», моя найкраща бомбардирка. Досить довго займається баскетболом. Я пропонувала їй переїхати в Київ і продовжити підготовку там, але через ситуацію з безпекою батьки проти цих змін.
Балабан і Шелестюк – баскетболістки тренера Сергія Тимчука з Хмельницької ДЮСШ №1 – БК Едельвейс. А Гончар і Моргун – з Чернівецької області, вони грали в Руслана Чехімського за ЧОДЮСШ – БК ЧЕ-Баскет.
Яна Балабан була дуже результативною гравчинею ще минулого сезону. 20 очок за гру – це її стабільний здобуток. Вдало атакує з-за дуги. Забиває з таких «точок», що звідти не кидають. А от Марія Шелестюк – ідеальна захисниця, найкраща в нас у цьому компоненті. Дуже активна, робить багато перехоплень. Як сказав про неї хмельницький тренер: «Вона "вигризає" м’яча».
Чернівчанка Саша Гончар приїздить тренуватися до нас щотижня з минулого року. Її батьки дуже зацікавлені, щоб донька продовжувала грати в баскетбол. У рідному місті вона тренується щодня, іноді двічі на день. Перемога над командою Дніпра – багато в чому її заслуга. Саша була активною і в захисті, і в нападі. Зробила багато підбирань і віддала багато асистів.
Мілєна Моргун – центрова з Кельменців (Чернівецька область). Грає під кільцем, завжди «ходить» на грані 4-5 фолів. Хотілося, щоб їх не було, але все приходить із досвідом. Вона цього сезону теж щотижня приїжджає до нас на тренування. Запросили дівчат з інших міст, бо розуміли, що вони значно підсилять нас.
Якщо в цих дівчат не закінчиться бажання грати в баскетбол, то вони будуть виступати і на студентському рівні, і пізніше. Кам’янець – маленьке місто. Коли дівчата їдуть далі підкорювати великі міста, то часто завершують із баскетболом. Але є й інші приклади. Саша Лайтер вступила на навчання у Львівську Політехніку, де крім баскетболу грала в корфбол і виступала за збірну України з цього виду спорту. Це безконтактна гра, яка схожа на баскетбол. 18-річна Вікторія Осадчук після початку повномасштабної війни у 2022 році переїхала в італійське місто Борґоманеро та грає за збірну коледжу з баскетболу, має спортивну стипендію. Вероніка Болдарєва 2007 р.н. поїхала в Польщу, де виступає за місцеву баскетбольну команду та планує вступити навчатися далі.
– Асистенткою в тренерському штабі є 18-річна Катерина Харіпова. Вона теж ваша вихованка? А також розкажіть, як ви розпочали тренувати та чому обрали цю професію. Відомо, що вже на третьому курсі університету пішли працювати в ДЮСШ.
– Катерина Харіпова неймовірно класно грає в баскетбол і має велике бажання продовжувати. У неї є подружка Настя Костоглод зі Збаражу, яка виступає в Литві. Нещодавно вони грали на нашому майданчику. Я дивлюсь і думаю: «Катя, чому ти ніде не граєш?». А знаєте чому? В її кам’янському університеті немає баскетбольної команди. Наразі Катя – моя асистентка. Моя права й ліва рука. Хочу передати свій досвід, бо бачу, що їй це подобається.
З 15 до 17 років я грала й тренувалася в Хмельницькому в Наталії Довгань. Мені сподобалось, як вона виконує свою роботу. Надихнулася її прикладом. Захотіла вступити на навчання і працювати тренеркою. У шкільні часи я не лише грала в баскетбол, а й була чемпіонкою області з легкої атлетики з бігу на 100 метрів (долала цю відстань за 13.0 секунди) та стрибків у довжину. Але зі своїм ідеальним атестатом не пройшла в університет ні на бюджет, ні на контракт. Це мене дуже «підкосило», сказала: «Не хочу взагалі в спорт». Пішла навчатися професії з іншої галузі. Хоч інколи й грала за коледж, але два роки активно не займалася спортом.
Потім з Одеси зателефонувала Анна Віталіївна Тітова й запропонувала навчатися й грати за Південноукраїнський національний педагогічний університет імені Ушинського. З 200 абітурієнтів я була в рейтингу п’ятою та цього разу вступила. Паралельно грала за команду ОНМУ-ВІМАР у Першій або Другій лізі України, вже точно не пам’ятаю.
У рідній ДЮСШ уже на третьому курсі розпочала тренерську діяльність і займалася з групою дівчаток. Після трьох курсів у Одесі перевелася навчатися в Кам’янець, а потім пішла працювати на факультет фізичної культури Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка. Посіла друге місце з командою цього університету на фінальному етапі Кубка України з баскетболу 3х3. Під час турніру тренувала й грала сама. Народивши другу дитину, вийшла з декрету та знову повернулася тренувати баскетболісток у ДЮСШ.
Тренерство – це не просто професія, а моє покликання. Це постійна робота над собою: аналізувати ігри, вдосконалювати методики, шукати нові шляхи досягнення результатів. Кожна гравчиня – це унікальна історія, і моє завдання тренерки – допомогти кожній знайти свій шлях у грі та житті.
– Як ви прийшли на секцію баскетболу? В якому віці дебютували на обласних змаганнях та у ВЮБЛ? Розкажіть за свою баскетбольну кар'єру гравчині.
– Коли мені виповнилось 8 років, я вже спробувала відвідувати інші секції. Наприклад, грала в теніс. Моя мама, теж баскетболістка, не брала участь у моєму виборі спортивної секції. Коли я сама виявила бажання грати в баскетбол, то вона сказала: «Я тебе відведу до школи – ти спробуєш. Якщо сподобається баскетбол, то будеш грати». Пізніше я так само вчинила зі своєю дитиною: не наполягала на заняттях баскетболом, а дала можливість зробити вибір самостійно.
Моя перша тренерка Мая Михайлівна Топольницька навчала баскетболу ще мою маму, але після того випуску 30 років займалася виключно з хлопцями. До речі, Мая Михайлівна навчила мене азам роботи за секретарським столиком, веденню документації, а тепер я передаю цей досвід своїм дівчатам. Спочатку я відвідувала комбіновану групу з хлопців і дівчат, потім тренувалися з командою ветеранок, за яку грала й моя мама. А з часом у нас таки зібралася команда дівчат. Вона років п’ять поспіль вигравала обласні змагання.
Поки не взялася за справу тренерка з обласного центру Довгань і не почала перемагати. Саме вона покликала кращих дівчат із Кам’янця до своєї команди виступати у ВЮБЛ. Я та моя подруга Тетяна Слубко 1991 р.н. підсилили хмельничанок 1992 р.н. Наступного року дівчатка 1992-1993 років народження вже без нас стали чемпіонками України. Потім я грала за Хмельницький у Першій лізі. Зі мною було важко суперницям, бо була дуже швидкою гравчинею.
– Ви разом із мамою Валентиною Гордєєвою, багаторазовою чемпіонкою України з баскетболу серед ветеранок, стали учасницями першого в історії країни ветеранського турніру з баскетболу, виступали на міжнародних змаганнях у Туреччині. Розкажіть і за цей свій досвід.
– У 10 років я стала чемпіонкою Хмельницької області серед жінок. Це був той «поштовх», завдяки якому влюбилася в баскетбол. У 2009 році в Мукачево відбулися перші ветеранські змагання в Україні. Пам’ятаю, що були чотири учасники: Кам’янець-Подільський, Житомир, Мукачево та словацька команда. Щоб гра була видовищнішою, організатори дозволили заявити по дві молоді гравчині.
У 2022 році в Туреччині ми з мамою виступали за команду міста Одеса й посіли третє місце в категорії 35+ років у Кемер Туркіш Мастерс. Тут зіграли турецькі команди та одна українська.
До речі, 16 листопада моїй мамі, яка є баскетболісткою ветеранської збірної України 45+, виповнилось 70 років. Так збіглося, що цього дня в Кам’янці-Подільському завершилися змагання Кубка України пам’яті Миколи Баглея. Гравці всіх 16 команд мали можливість поздоровити маму.
Такого масового поздоровлення з нагоди Дня народження вона не отримувала ще ніколи!