Минулими вихідними клуби в безкомпромісній боротьбі змагалися за вихід у Фінал чотирьох Кубка України Favbet. Право боротися далі за трофей завоювали чинний чемпіон і володар Кубка України Дніпро, віцечемпіон БК Рівне, клуб Вищої ліги Харківські Соколи та Черкаські Мавпи із Суперліги, які отримали місце у вирішальній стадії турніру як lucky loser (краща за різницею очок серед трьох команд, що програли свій чвертьфінал).
Відразу двоє гравців харків’ян були обрані до символічної п’ятірки за підсумками кубкових матчів: Дмитро Мартинов і Вадим Заплотинський. 22-річний атакувальний захисник Дмитро Мартинов у інтерв’ю розповів пресслужбі ФБУ про кубкові баталії, завдання клубу на сезон, свою кар’єру та баскетбольну родину.
– Завдяки чому Харківським Соколам вдалося випередити команди Суперліги та вперше у своїй історії пробитись у Фінал чотирьох Кубка України?
– Насамперед відзначу, що ми готувалися та налаштовувалися на матч проти Черкас, бо в іншій зустрічі Мавпи – Говерла черкасці були явними фаворитами. На 90% ми були впевнені, що зіграємо за прохід далі саме з ними. Але в Говерли були інші плани. Вона продемонструвала дуже добру гру проти фаворитів. Не було зрозуміло до останньої секунди, хто стане переможцем.
Наш тренерський штаб провів детальний скаутинг гри черкасців. Ми добре розуміли їх слабкі та сильні сторони. Мали бажання доказати насамперед собі, що можемо створити конкуренцію, виграти в команди Суперліги. Ми були «заряджені» з першої до останньої секунди, кожен гравець, що виходив на майданчик, «давав» енергію. Вважаю, що цей матч виграли завдяки захисту. Ми пропустили 58 очок від команди Суперліги. Це дуже достойний результат. Від захисту будувався напад, ми реалізували свої кидки та змогли довести гру до перемоги.
– У чвертьфіналі ти набрав 26 очок і в завершальній чверті Мавпи зробили акцент саме на захисті проти тебе (використовували «трепл»). Але ця тактика «розв'язала руки» твоїм напарникам по команді. У підсумку ви зуміли перемогти в клатчі клуб із верхньої частини турнірної таблиці Суперліги. Розкажи детальніше про перебіг подій цієї гри.
– Це був відмінний матч, один із важливих у моїй кар’єрі. Я дуже хотів зіграти проти клубу Суперліги. Перевірити свої сили. Перед поєдинком на командну зустріч до нас прийшов президент клубу. Він сказав, що ми маємо забути гру з ДіДіБао, бо вона була ненайкращою. Також зазначив, що сьогодні ми повинні розслабитися та отримувати задоволення від гри. Додав, що майже весь Харків буде слідкувати за матчем, тому маємо продемонструвати достойний баскетбол і показати всім чого варті.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Харківські Соколи перемогли Черкаських Мавп та вийшли в Фінал чотирьох Кубка України
Ми були готові до зустрічі і фізично, і ментально. З першої секунди розпочали «гнути свою лінію», диктувати власні правила як у захисті, так і в нападі. Я відчував, що потрібен команді, як ніколи. У мене пішла гра в нападі, партнери мені довіряли, забив свої кидки. У четвертому періоді Черкаси змінили вид захисту, зробили акцент на мені. Ми зуміли перебудуватись: Вадим Заплотинський забив пару «важких» проходів, Євгеній Бречко надійно грав у «фарбі», Ілля Шавгаров реалізував важливий триочковий. Ми були одним цілим, єдиною командою, кожен, хто виходив на майданчик, зробив посильний внесок і дав необхідну «енергію». Була наша найкраща гра в захисті цього сезону. Захист, бажання та характер допомогли виграти в Черкас. Ми творимо історію, яку запам’ятають на довго. Наступне наше завдання – вийти у фінал і боротися за Кубок України.
– Наприкінці матчу з ДіДіБао суперники зробили акцент на захисті проти «великих», що дозволило тобі набрати важливі очки, які посприяли перемозі. Кам'янчани добре вивчили вашу команду та зуміли дати справжній бій. Згадай і про кубкову гру першого раунду.
– Так. В останньому баблі першого кола ми обіграли ДіДіБао з різницею у 25 очок. Думаю, що це нас розслабило перед кубковою грою. Але в Кубку України будь-яка помилка може тобі коштувати виходу у Фінал чотирьох, і через одну невдалу гру ти можеш поїхати додому. Швидше за все, ми недооцінили ДіДіБао та були неналаштовані. А команда суперників навпаки вийшла «зарядженою».
У них дуже хороший молодий і перспективний тренер, який працював у декількох клубах Суперліги. Завдяки його роботі вони нас добре «розібрали», грали агресивно в захисті та не давали нам «розігнатися» в нападі. Ми дозволили їм відчути ритм гри і забити легкі очки, наш захист був жахливим. Майже всю зустріч Соколи були в ролі команди, що наздоганяла в рахунку. У клатчі ми зуміли реалізувати свої кидки, успішно захищались і довели гру до перемоги. У нас молода команда. Це стане уроком. На кожен матч треба виходити налаштованими.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Харківські Соколи перемогли ДіДіБао в першому раунді Кубка України
– Оціни старт Харківських Соколів у новому сезоні Вищої ліги. Як проходить життя спортсмена в прифронтовому місті? Яка ситуація з безпекою наразі в Харкові?
– Після завершення минулого сезону мав декілька пропозицій від клубів Суперліги. Але тренер Харкова Олексій Іванович Золотоус розповів про великі амбіції клубу, цілі посісти перше місце та вийти у Суперлігу, бажання бачити мене в команді. Тому вирішив продовжити контракт. Ми вже із серпня готувалися до чемпіонату. Клуб зібрав дуже хороший склад. Вважаю, що за рівнем гри ми могли б бути у середині турнірної таблиці Суперліги.
Не погано стартували, але могли б і краще. Програли останній матч першого кола Самбору. Це досвідчена команда з гарними гравцями, які мають великий досвід виступів у Суперлізі. Вони грають у повільний, тактично грамотний баскетбол. Ми провели матч за їх правилами, через це й програли. Думаю, добре, що ця поразка сталася на початку чемпіонату, бо ми маємо час зробити висновки, провести роботу над помилками та стати сильнішими.
Ситуація в Харкові дійсно така, як її показують у новинах. Це прифронтове місто, щоденно чутно вибухи, але воно продовжує жити та розвиватись. Мене вражає сміливість містян. Особливо комунальників, які підтримують Харків в ідеальній чистоті. За це їм велика подяка. Харків – це дійсно місто-герой, яке тримає фронт, демонструє незламність і приклад для інших регіонів, що українці нескорені. Хочу подякувати нашим захисникам і захисницям, які роблять усе для спокійного сну харків’ян і всіх жителів України. Слава Україні! Слава ЗСУ!
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Сергій Чебишев: Присвячуємо цей успіх нашому незламному місту-герою
Керівництво і президент клубу роблять усе можливе, щоб життя спортсменів було комфортним, навіть за цих умов. Ми тренуємося в одному з кращих залів України, це допомагає добре підготуватися до ігор.
– Згадаєш свій дебют у Суперлізі? Які матчі твоєї кар’єри є пам'ятними?
– Перший мій сезон у Суперлізі був дуже важким. Відбувся різкий перехід із Вищої ліги. За Дніпро грали Тимофеєнко, Закурдаєв, Загреба. Дуже досвідчені баскетболісти, на виступи яких раніше дивився тільки по телевізору, а тут отримав шанс тренуватися та грати разом. Отримував багато нової інформації, багато чому довелося навчитись. Це був дуже великий досвід, який допоміг мені в майбутньому.
У дебютному баблі в Івано-Франківську грали три матчі поспіль. Першим суперником був Будівельник. Напередодні в дружній зустрічі ми перемогли столичну команду з різницею у 30 очок, але в моїй дебютній офіційній зустрічі Суперліги програли до 10 очок. Тоді отримав десь 15-20 хвилин. Рівні Вищої та Суперліги дуже відрізнялись, було важко грати проти Буренка, Конєва, Нікітіна. У них був дуже серйозний склад. У підсумку саме столичний клуб став чемпіоном.
Також із Дніпром в останньому турі грали зі Львівською Політехнікою. Була потрібна перемога, щоб посісти друге місце. Отримував небагато хвилин протягом сезону, але тоді головний тренер Володимир Коваль довірив мені більший ігровий час. Я провів близько 20 хвилин. Захищався проти лідерів, забив близько 10 очок. Після матчу тренер мені подякував і відзначив, що я сильно допоміг. Тоді вперше зрозумів, що можу бути лідером у команді дорослих гравців.
Однією з важливих ігор моєї кар’єри був «бронзовий фінал» проти Ніко-Баскета. Протягом матчу лідер змінювався 25 разів. За дві секунди до сирени ми вели 1 очко, але отримали фол. У підсумку це нам коштувало медалей. Я був «розбитий», чесно, не зміг стримати сліз, ще довго не міг «відійти». Батьки завжди вчили шукати краще навіть у поразках, я зробив висновки та цей програш зробив мене сильнішим.
– Як виник варіант грати за Кривбас? Чому під час сезону залишив клуб Суперліги та обрав харківську команду з Вищої ліги для продовження кар'єри?
– У чемпіонаті України з Дніпром ми посіли друге місце. Я зрозумів, що треба більше грати, бо молодий баскетболіст і потребую більшої ігрової практики. У Дніпрі була велика конкуренція, на мою позицію клуб мав чотирьох гравці. Я поспілкувався з родиною та тренерським штабом і вирішив змінити команду. Моє рішення підтримали.
Перейшов у Кривбас. Мені було не просто. Звик до Дніпра, тут моя сім’я, друзі. Але розумів, що маю рухатися далі, якщо хочу розвиватись. Тоді мене дуже сильно підтримала дівчина, яка залишила все та поїхала зі мною в Кривий Ріг. Вважаю, що той сезон провів не погано, став лідером команди. Хоч виграли всього два матчі, але, думаю, що скористався шансом проявити себе.
Після бабла в Рівному в Кривбаса залишалося всього три гри до завершення сезону, бо не виходили в плейоф. Батько подзвонив мені й розповів, що з ним зв’язалися харків’яни та висловили бажання підсилити мною склад перед плейоф Вищої ліги. Ми вирішили, що це хороша пропозиція, бо Харків мав зіграти ще 9 матчів «регулярки» плюс 3 – у плейоф. Тому міг отримати додаткові два місяці ігрової та тренувальної практики. Харківські Соколи вирішили всі нюанси з Кривим Рогом. Так я став гравцем Соколів.
– Ти був лідером і кращим скорером юнацьких та молодіжних команд у Донецьку й Дніпрі. У Кривбасі та Харківських Соколах зумів показати, що можеш бути лідером у команді дорослих гравців. Розкажи як для тебе проходить перехід із молодіжного в дорослий баскетбол? Які особисті цілі на майбутнє перед собою ставиш?
– Мій батько Владислав Мартинов був професійним баскетболістом і провів хорошу кар’єру. У кожній команді він був лідером. З дитинства виховував мене лідером і завжди казав: «Якщо хочеш мати досягнення в цьому виді спорту, то повинен бути кращим у всьому та працювати більше за інших». Я був лідером молодіжних команд і намагаюся тримати цей рівень у будь-якій команді, де б не грав. Лідер – це той, хто готовий брати на себе відповідальність і вести команду до перемоги. Вважаю, що я можу це робити.
Мої найближчі цілі – перше місце Вищої ліги та перемога у Суперлізі. У майбутньому мрію стати гравцем клубу Євроліги. Маю розуміння, що потрібно для цього робити. Прагну до цієї мети.
– Як із Донецька ти потрапив у Дніпро та чому обрав для життя й навчання баскетболу саме це місто?
– У 2014 році через події на сході України ми з сім’єю були вимушені переїхати до друзів батьків у село Сумської області. Там провели все літо. Я не розумів, чому не повертаємося додому. Навіть пару тижнів ходив до місцевої школи. Батьки мені сказали: «Якщо хочеш далі грати в баскетбол, то потрібно їхати до великого міста». Тато запропонував два варіанти: київський інтернат КСЛ або дніпровський ДВУФК.
Юні Дмитро Мартинов (з м'ячем) та Олександр Ковляр (ліворуч)
Ми обрали Дніпро, бо тренером тут був друг батька Дмитро Іванович Марков, який би зміг за мною перший час приглянути. Тоді мені виповнилося всього 12 років. Я поїхав у Дніпро один, через пів року сюди переїхали батьки. Мені стало значно простіше, бо вони були поряд. Саме в Дніпрі я по-справжньому полюбив баскетбол. Тут зі мною працювало багато тренерів. Кожен із них зробив свій внесок у моє становлення як гравця. Я дуже вдячний їм за свою підготовку.
– У тебе спортивна родина. До баскетболу ти мав успіхи у спортивній гімнастиці. Яку роль у виборі виду спорту відіграли твої батьки та чому обрав саме баскетбол? Для твоєї родини особливим є №12, розкажи чому.
– Так, з 4 до 7 років я відвідував секцію спортивної гімнастики. Дійсно мав успіхи. Але прийшов час, коли мені захотілося спробувати щось нове. Думаю, в мене небагато було варіантів. Моя мама в юності займалася легкою атлетикою, батько на професійному рівні грав у баскетбол, цей вид спорту обрав і старший брат. Усією сім’єю ходили на матчі тата, дивилися, як він грає. Після завершення професійної кар’єри батько продовжив виступати на аматорському рівні. Я дивився, як він забиває по 30-40 очок, і дуже багато взяв від його гри.
Пам’ятаю, що сам висловив бажання відвідувати секцію баскетболу. Він мені подобається енергією та швидкістю. Треба не просто мати фізичні якості, а швидко приймати рішення та думати. Баскетбол у мене в крові. Відзначають, що маю з батьком подібний стиль гри. Вважаю, що я трішки швидший за тата. Зараз батьки та старший брат дуже сильно мене підтримують, без них навряд чогось добився б у баскетболі та житті.
12 – це родинне число. Маю татуювання «М – 12», де «М» – прізвище Мартинов. Батько багато грав під цим номером (це його перший номер), потім брат взяв дванадцятку, я теж вирішив обрати 12. Хочу продовжувати нашу історію, вважаю, що №12 – це спадщина Мартинових.
Справа наліво: Владислав Мартинов, Дмитро Мартинов і Костянтин Мартинов
