Понад 30 років життя харків’янка Елеонора Чек присвятила своїй улюбленій справі – тренерству з баскетболу. Займається з дітьми. Виховала учасників національної збірної та багаторазових чемпіонів. У переддень війни вона повезла своїх підопічних на чергові змагання – виборювати перемогу. Натомість довелося боротися за життя цих діточок, рятуючи їх самотужки від російських снарядів.
Обстріли з танків, авіабомбардування, холодні бомбосховища – всі ці жахи 12 дітей-спортсменів із Харкова пережили не в рідному місті, а далеко від дому та в розлуці з батьками. Аби вціліти, кожен із них не мав іншого вибору, як повністю довіритися тренерці Еллі. На ній була надзвичайно відповідальна місія – спасіння інших.
"Українська правда. Життя" в рамках проєкту "Прихисти своїх" розповідає її історію.
23-го лютого збірна дівчаток-баскетболісток віком 12-13 років виїхали з Харкова та прибули до Києва, аби взяти участь у півфіналі чемпіонату України. Встигли провести першу гру. А наступного ранку почули незвичний гул літаків.
"24 лютого в мене почалося з дзвінків із Харкова – телефонували нажахані батьки дітей, яких я повезла на змагання, – розповідає Елеонора Чек. – Ми добре чули вибухи, оскільки мешкали на базі у Пущі-Водиці – районі столиці неподалік Гостомеля, де відбувалися активні бойові дії. Щоб убезпечитися, заховалися у бомбосховищі школи. Там було багато людей, дітей".
До укриття волонтери в перший же воєнний вечір завезли матраци та воду. Проте це не давало гарантії на виживання.
"Я розуміла: якщо ми залишимось там, то почнуться хвороби, проблеми з їжею, бо у нас у кожного тренера було на руках по 12 діточок. І була колосальна відповідальність. Тому вже 25-го лютого я ухвалила рішення, що в будь-який спосіб ми повинні якось вибиратися з Києва", – пригадує Елеонора Чек.
Десятки дзвінків, години відчайдушних пошуків – і Елеонорі вдалося знайти автомобіль, аби доправити своїх підопічних до вокзалу.
"Це був маленький такий "бусик" лише на 6 посадочних місць – у той час, як мені потрібно було вивезти 11 дітей (одну дівчинку на той момент уже забрали батьки). Зате в тому "бусику" було велике багажне відділення. Так нам вдалося помістити в машину всіх дітей та їхні сумки".
Кілька годин небезпечною дорогою – і ось він, вокзал, а там – натовп і тиснява з десятків тисяч людей. Як не розгубити своїх?
"Я знайшла вільний куточок, обклала дівчат сумками, сказала їм, щоб вони навіть не ворушилися. А сама помчала шукати якийсь спосіб кудись виїхати. Майже 5 годин я бігала то на гору до кас, то вниз до дітей, то на гору до кас, то вниз до дітей", – пригадує тренерка.
При цьому жінка постійно тримала зв'язок з наляканими батьками підопічних: усі страшенно переживали, і ніхто не розумів, коли та як вони виберуться, і що буде далі.
"Заряд на телефоні стрімко закінчувався. І уявіть: усі діти віддали мені свої павербанки, щоб я могла бути в інтернеті та якось керувати процесом. Усі мені довірилися на 1000% – як дівчатка, так і їхні батьки. Я не мала права підвести", – розповідає тренерка.
Харків не приймав. Але надвечір таки вдалося посадити підопічних на потяг до Дніпра. Ну як посадити? Фактично впихнути. Бо люди розміщувалися навіть на верхніх полицях та в тамбурах. Але для дітей місця знаходили. До Дніпра потяг прибув уночі, в час комендантської години. Тому всій команді довелося ночувати на вокзалі. А вранці батьки однієї з дівчат прислали за ними автобус: вони домовились про прихисток у соціальному центрі в місті Красноград, що за 100 кілометрів від Харкова.
"Матуся нашої Олександри Афанасенко приїхала з млинцями, бутербродами, чаєм гарячим – нагодувала діточок. При зустрічі всіх обняла, плакала... Часто це згадую – ці події для мене на все життя", – тремтячим голосом ділиться Елеонора.
Наступні 10 діб юні спортсменки та їхня тренерка перебували в соціальному центрі. Тут їх оточили увагою і турботою, забезпечили і теплими ліжками, і смачною їжею. Батьки поступово приїжджали та забирали своїх дітей.
"Я була з дівчатами 24/7 та намагалася всіляко відволікти їх від тих жахіть, які їм доводиться переживати. Грала з ними в ігри, розповідала цікаві історії... Зізнаюся, це для мене були дуже важкі дні… Я майже не спала, нервова система була на межі, тому мусила постійно пити заспокійливе. Розумієте, мені не можна було розслаблятися, впадати в істерики тощо. Тому я пила пігулки, які заспокоюють. І коли вони в мене закінчились, батьки мені їх роздобули – тому що мій розум повинен постійно бути ясним", – ділиться наболілим Елеонора.
У соціальному центрі всі були щохвилини готові спускатися в бомбосховище.
"Ми постійно спали одягненими. Верхній одяг був напоготові біля виходу в коридорі. Всі діти знали, де їхні чоботи стоять, де курточка лежить, рюкзачок з документами, телефони. І так – усі 10 діб, поки останню дитину в мене забрали. Тоді я просто видихнула спокійно і почала процес возз’єднання з власною родиною", – переповідає тренерка.
Весь той час, поки Елеонора Чек оберігала своїх вихованців, її рідна донька, мама, чоловік і зять перебували під жахливими обстрілами у Харкові.
"Було дуже страшно і моторошно. Ми мешкаємо на Салтівці – районі, який уже став відомим на всю Україну через злісне бомбардування його росією. Там було дуже гучно. Перші дні мої рідні боялись навіть вийти за хлібом. А моя матуся, якій уже 85 років, ще взагалі не вірила: "Що? Війна іде? Такого не може бути"... Коли закінчився хліб, чоловік пік якісь млинці та коржики з продуктів, які були вдома. То мама дивувалась: "Ви що, не можете по хліб вийти? Чому в домі хліба немає?", – пригадує Елеонора.
У перші дні війни у двір будинку, де живе Елеонорина донька з чоловіком, прилетів російський снаряд. У домі вибило вікна. Їх затулили фанерою. А родина перебралася до квартири батьків.
"Одного дня зять повертався з магазину і потрапив під обстріл. Снаряди розривалися зовсім поруч. Він дивом встиг забігти додому і так налякався, що відтоді ніхто майже не виходив із будинку. Укриття від нас далеченько, тому, коли росія бомбила район, родина сиділа у ванній чи в коридорі. А моя старенька мамуся витягала слуховий апарат і бідкалася: "Я нічого не чую, тому мені не страшно. Та й куди мені тікати – я не можу навіть пересуватись", – переповідає жінка.
І родин із такими старенькими людьми – безліч, розповідає Елеонора. Більшість із них хворі, залежать від ліків, багато лежачих. Ніхто з них не міг не те що в бомбосховище йти, а навіть спуститися в підвал. І рідні не могли їх залишити, сиділи поруч. Не витримавши напруги, родина Чек ухвалила рішення виїжджати з багатостраждального Харкова.
"Знайшли машину. Але як туди всі "запакувалися" – це окрема історія. Уявіть: середній зріст усіх членів нашої родини – під два метри. І от посідали: водій, моя матуся на передньому сидінні з двома кішками на руках, позаду – двометрові чоловік, зять, донька, і у них на руках ще дівчинка 17 років, яку нас попросили вивезти знайомі. Речей узяли мінімум, бо машина на пузі повзла", – каже Елеонора.
100 кілометрів від Харкова до Краснограда родина їхала понад 6 годин. Обстріли, пункти пропуску, хаос і затори супроводжували автомобіль вимушених переселенців.
"Батько моєї вихованки розповів жахливу історію: вони виїжджали напередодні і ледь не загинули: просто перед їхньою машиною розірвалась бомба. Тому ті нещасні 100 кілометрів були дуже для нас тяжкі та нервові", – схлипує жінка.
В Краснограді друзі допомогли родині знайти квартиру, і ще місяць усі жили там. Але для сім’ї спортсменів не знайшлося відповідної роботи, а працю з дітьми тренерка називає своїм найціннішим покликанням у житті:
"Сьогодні надзвичайно важливо відволікти діточок від війни. Бо якщо вони будуть у постійному стресі, це не буде добре для розвитку нашої молоді".
Відтак сім’я знайшла можливість виїхати до Кропивницького.У Кропивницькому мешкають свати Еленори та Олега Чек. Тож наразі живуть усі разом великою родиною. У незнайомому місті почали займатися волонтерством: безкоштовно тренували баскетболу дітей переселенців усе літо.
Відразу зібралася група охочих з майже двох десятків дітей. Місцеві люди радо йшли назустріч: школа №6 надала зал для занять, волонтери закупили м’ячі. А згодом Елеонору та Олега взяли на півставки у школу №4. Кожен тренує по 2 групи дітей: загалом понад 60 майбутніх спортсменів.
"У нас є діточки з Херсона, Запоріжжя, Сєвєродонецька, Харкова. Вони познайомилися з баскетболом тут, у Кропивницькому, закохалися в нього і сказали, що планують займатися ним далі після війни. Для мене це дуже цінні досягнення, бо моя робота – це моє життя", – говорить Елеонора Чек.
Жінка та вся родина вірить і дуже сподівається, що наступного літа вдасться повернутися до, на щастя, вцілілої оселі у рідному Харкові: відбудовувати місто та виховувати майбутніх чемпіонів
