Він був першим надвисоким гравцем «Будівельника». Колекція нагород Володимира Ткаченка вражаюча.
«…Знаний спеціаліст баскетболу Ізраїль Еммануілович Зільберберг , директор нової спеціалізованої дитячо-юнацької спортивної школи Авангард, що створювалася при команді майстрів «Будівельник», дуже полюбляв відпочивати у Сочі. На базарі, де купляв мандарини, випадково побачив хлопця зростом понад два метри. Зупинив його, розговорилися…» - саме так у книзі «Володарі баскетбольних кілець» Анатолій Волошин описує історичну зустріч, яка визначила подальшу долю 15-річного на той час Ткаченка. Згодом Володимир розповідав:
- Наша родина хоч і жила на Північному Кавказі, втім мала глибоке українське коріння. Тому Київ був нам ментально ближчим за Москву чи Ленінград. На сімейній раді вирішили – тільки Україна, тільки «Будівельник».
16 років – той вік, коли хлопець вже має щось уміти у баскетболі. Тренеру Будівельника Шаблінському Ткаченка показали не одразу. Як же ж він був здивований технічній озброєності юнака при його зрості і кремезній статурі. Володя був першим надвисоким гравцем з добре поставленою основою. Якби не своєчасна поява Ткаченка, Шаблінський не знав би що робити, хоча мав у складі таких зірок, як Коваленко, Окипняк, Лушненко, Поливода.
Не дивно, що Новий 1973 рік Володя Ткаченко зустрічав в одній зі столичних ДЮСШ, а за якихось три роки(!) вже вирушив у складі збірної СРСР на Олімпіаду до Монреаля, де здобув бронзу. Потім повторив цей успіх у Москві-80.
Володимир дуже соромився свого велетенського зросту і ходив сутулим. Він навіть не давався лікарям, коли ті хотіли виміряти його зріст. Одного разу його, жартома, поклали на підлогу, щоб зміряти. Виявилося, що він був на три сантиметри вище задекларованого зросту 220 см. Попервах не мав приятелів у Києві, лише міцно здружився з Олександром Білостінним. З цих двох гравців утворили чудовий і неповторний тандем. На майданчику за фізичними кондиціями Білостінний значно поступався Ткаченку, зате за рівнем технічної готовності і тактичними діями випереджав. Обидва гармонійно доповнювали одне одного і тодішній Будівельник вже ніхто не міг стримати. Команду тоді тренував Борис Вдовиченко.
Ткаченко відіграв у Києві з 1973 по 1982 роки. Новий 1983 рік Ткаченко зустрів у Москві гравцем ЦСКА (двічі не ночував в одному місці, щоб не змогли забрати до Москви - зізнавався згодом), але досвічені кияни уклали угоду з московітами про те, що найближчу Спартакіаду народів СРСР Володя відіграє за Україну. Хто б сумнівався, що українці її виграли! Тріумфаторам дозволили поза чергою придбати автомобілі. Ткаченко зупинився на «Волзі» М-24. Сидів у найбільшій радянській машині, наче у консервній банці.
У 80-х Ткаченко розкрився на повну - став найкращим центровим світу. А у 1882-му чемпіоном світу. За чотири роки потому на чемпіонаті світу у Мадриді діяла зв’язка киян – Білостінний-Ткаченко-Волков. Під щитами відзначалися Куртінайтіс, Хомічус, Валтерс, Сабоніс. Такої сильної збірної за свідченням спеціалістів, не було на жодному з попередніх турнірів. Втім, американцям Ткаченко і Ко у фіналі поступилася. Сабоніс тоді пояснював: "Тренери замучили зборами і поїздками. Втомилися. З квітня по липень страшенні навантаження. Хотілося додому".
Вперше Сабоніс і Ткаченко зустрілися у збірній Союзу 1982-го. Зав’язалася міцна чоловіча дружба. Баскетбольними колами ходила така байка про цих велетнів:
Повертаючись одного гарного вечора додому Ткаченко і Сабоніс знайшли металевого карбованця. Прокинувшись вранці шукали, за що можна відновити кондиції. Згадали про карбованця, а ним виявився люк від каналізації…
Ткаченко не став тренером, знайшов щастя у сімейному житті, доживає віку у Підмосков'ї.
Володимир Ткаченко – народився 20 вересня 1957р у Сочі. Заслужений майстер спорту СРСР. Амплуа – центровий. Грав у командах Будівельник (1973-1982), ЦСКА (1983-1989), Гвадалахара (1989-1990). Бронзовий призер Олімпійських Ігор (1976 і 1980). Чемпіон світу1982, срібний призер чемпіонату світу-1978,1986. Чемпіон Європи- 1979, 1981, 1985. Срібний призер чемпіонату Європи-1977. Переможець Спартакіади народів СРСР-1979, 1983, чемпіон СРСР – 1983, 1984, 1988, 1990, призер чемпіонатів СРСР – 1974, 1977, 1981.