Старий Луцьк завершить сезон Суперліги матчем у Миколаєві, де зіграє проти Ніко-Баскету. Луцька команда вже втратила шанси на плейоф і тому залишиться останньою.
Перед фінішем чемпіонату для своєї команди головний тренер Старого Луцька Нікіта Воєвода в інтерв’ю клубній пресслужбі розповів про свою кар’єру та підбив підсумку роботи в цьому сезоні Суперліги.
– Нікіто, ти розпочав свій шлях у баскетболі в рідному місті, у Черкасах. Мені здається, що там у вас завжди була класна баскетбольна атмосфера і культивувався цей вид спорту. Пригадаєш ті часи?
– Мені здається, що навчався у другому класі, коли хлопців 1996 року народження набирали у збірну міста. Головним тренером був Максим Сергійович Міхельсон, який приїхав із Кривого Рогу. Я потрапив у цю команду без перегляду, оскільки на той час був травмований. Так і почав свою дитячу баскетбольну кар’єру.
Надалі, крок за кроком і завдяки політиці клубу Черкаські Мавпи, я доріс до Суперліги. Нас поступово підпускали до цього рівня. Було трішки важко: ми молоді та «зелені». Звичайно, що не отримували великі хвилини, але рухалися вперед: через тренувальний процес, конкуренцію та постійну працю. Хочу подякувати Михайлу Юрійовичу Бродському, що для нас створили такі можливості і дали шанс.
– Цікавий факт для мене – твої габарити. Ти виглядаєш доволі невеликим для баскетболу. Зазвичай, у такій ситуації спортсмену треба працювати більше, шукати шляхи та напрацьовувати інші сильні сторони, щоб справлятися з масивними опонентами. Яку роботу ти проводив, над чим працював більше, щоб компенсувати нестачу розмірів?
– Знаєте, розміри, звичайно, важливі, але сучасний баскетбол дає значно більше можливостей. Над чим працював я особисто? Мене завжди знали як «снайпера», «шутера» – це триочковий кидок, кидок з місця та після «стайгера». Але передусім – захист. Щоб компенсувати габарити, ти повинен бути «собакою», непоступливим. Потрібно «кусатися» та чіплятися за м’яч до кінця. Неважливо, який в тебе зріст, якщо ти маєш бажання та характер. Професійний спорт без цього неможливий.
– Поки ми не перейшли до інших тем, давай ще трішки поговоримо про твій досвід гравця. Який баскетбол ти намагався сповідувати на паркеті? І що тобі найбільше запам’яталося у професійній карʼєрі?
– Як я вже казав – був «снайпером». Тож мені потрібно було очікувати у потрібному місці на передачу та закидувати свій триочковий кидок – намагатися знаходити свій шанс. І звичайно – гра у захисті. Дуже часто тримав лідерів і для мене це був виклик, який я з радістю приймав.
– Як ти прийшов до рішення про завершення ігрової карʼєри та початок тренерської?
– Це було літом перед початком повномасштабної фази війни у 2022 році. Я розумів, що конкуренція у чемпіонаті зростає і проявити себе буде все складніше. Подивився правді в очі і ухвалив таке рішення. На той час я вже бачив себе тренером і знав, що Дмитро Забірченко шукає собі помічника в Тернопіль. З ним мене познайомив та звів Артем Сліпенчук.
– Разом з Дмитром Забірченком ви працювали і в клубах, і в юнацьких збірних. Попереду робота з молодіжкою U-20. Розкажи трішки про свій попередній досвід у національних командах та поділися очікуваннями від того, що буде попереду?
– Працювали разом зі збірною U-20 і раніше, тоді зайняли третє місце на Євро в дивізіоні B. У нас була гарна команда, з хорошою хімією та потужними гравцями: Бублик, Кошеватський, Кобзистий, Бринюк та інші. Також був у збірній U-16 – там робота відрізнялася. Інше покоління – інші підходи. Тому було трішки важче чогось досягнути – багато дітей поїхали закордон.
Щодо майбутнього літа – то це виклик для тренерів. Дуже мало часу для підготовки. За місяць потрібно обрати кандидатів, сформувати колектив, правила, систему. Але я очікую, що буде дуже цікаво, оскільки сучасна U-20 – це Єгор Сушкін, Артем Романиця, Богдан Маліч – люди, які попри юний вік, демонструють непоганий рівень саме в Суперлізі.
– Ти очолив «Старий Луцьк» посеред сезону, провів частковий «ремонт» ростеру і дав надію на плей-оф. Проте нема жодних сумнівів, що цей сезон – провальний. Не будемо вчергове аналізувати, чому так сталося. Особисто мене цікавить інше. Чи вдалося тобі за ті місяці хоча б частково збудувати баскетбол, який би ти хотів бачити на паркеті у виконанні своїх підопічних?
– Вдалося, але запізно. Я вже казав про це на пресконференції. Так склалося, що я не брав участі у формуванні ростеру до старту сезону і поки ми будували конкурентну команду з новими легіонерами у складі – нам не вистачило часу. Всі бачили, що «Старому Луцьку» було неважливо з ким грати – ми боролися завжди, видали купу «клатчів». Своєму асистенту я на початку лютого сказав, що лише зараз починаю бачити ту команду, яку уявляв, маючи цей перелік виконавців.
– Одна з найбільш дискусійних тем – запрошення легіонерів. В контексті результатів – це точно не спрацювало в повній мірі. Чи задоволений тим, як себе проявили американці у рамках Суперліги? Чи вдалося тобі створити хімію між ними та українцями?
– Я вважаю, що так, але важливо розуміти контекст. Ми отримали цих гравців занадто пізно, а на побудову команди завжди потрібен час.
Кожен із них приїхав не в ідеальних умовах: хтось мав тривалу паузу без баскетболу, хтось залишився без команди посеред сезону. І вони одразу потрапили в ситуацію, де потрібно було рятувати клуб з останнього місця. Звісно, вони приїхали з амбіцією бути лідерами і спочатку більше покладалися на індивідуальні якості.
Але з часом, коли пройшла адаптація, ми побачили іншу команду. Почалася комунікація, взаєморозуміння, з’явилася хімія як на майданчику, так і поза ним. Це вже не окремі гравці – це команда, яка проводить час разом і поступово формує спільну ідентичність.
І для мене це важливий момент: легіонери – це не лише про результат у короткому відрізку. Це про обмін досвідом і менталітетом. Наші молоді гравці щодня бачать інший рівень індивідуальної підготовки, підходу до гри, атлетизму – і це впливає на їхній розвиток.
Плюс це культурний обмін і видимість клубу. За командою починають стежити за кордоном, з’являється інтерес, і це відкриває нові можливості для клубу, і для українських гравців.
– Я думаю, що Луцьк вже назавжди залишиться у твоєму серці. Тут ти дебютував у Суперлізі як тренер, здобув перші перемоги і завоював прихильність не всіх, але багатьох вболівальників. Чи хотів би ти залишитися та допомогти волинському баскетболу вийти на новий рівень?
– На мою думку, в Луцьку має бути баскетбол найвищого рівня. Це не лише про спорт – це про можливості для міста і людей у ньому.
Діти, які сьогодні тренуються, і їхні батьки мають бачити чітку перспективу: що тут, у Луцьку, можна вирости, розвинутися і грати на рівні Суперліги. Це формує довіру – і до системи, і до тих, хто вкладає в цей шлях свій час, ресурс і енергію. Для самих гравців це колосальна мотивація – мати змогу проявляти себе на високому рівні перед своїми близькими, у своєму місті, де тебе знають і підтримують.
І водночас це про значно більше – про те, щоб залишати активну, сильну, креативну молодь у громаді. Щоб Луцьк був містом, де хочеться реалізовуватися, а не шукати можливості деінде. Тому важливо робити все можливе, щоб цей рівень тут був і розвивався. І я також хочу залишитися та подарувати місту заслужені перемоги.
