Колишній президент федерації баскетболу Києва Макс Сергєєв став одним з тих, хто з перших днів повномасштабного вторгнення Росії став на захист України і по цей день боронить нашу країну. В своєму інтерв’ю basket.com.ua Макс поділився своїми думками щодо баскетбольного сьогодення в Україні.
Багато представників спорту зустрічаєш на фронті?
- Перш за все, мені на думку приходить Валерій Кондрат’єв, з яким ми декілька разів перетиналися в Дніпрі. Я знаю, що він у дуже в активній позиції, що він дуже багато співпрацює із ЗСУ, що його клуб Дніпро дуже сильно допомагає. Я вважаю, що серед баскетбольних діячів, у нього, мабуть, найбільш яскраво виражена позиція щодо війни і я йому за все дуже вдячний.
Ще обов’язково треба згадати Дмитра Черніцького, який є президентом Run Ukraine. З ним ми, як виявилось, декілька місяців працювали в одному невеличкому підрозділі, знали позивні один одного, але вже за декілька місяців, перебуваючи разом на “мінусі”, зайшла мова за баскетбол. Для розуміння, виглядаємо ми там зовсім інакше: всі в формі, брудні і так далі. Він повертається до мене і каже: “Макс?”. І я кажу: "Так, Діма, це Макс". Я теж дивився на нього, бачив знайоме обличчя, але пригадати його не міг. Хоча ми з Дімою багато разів перетинались, ще коли я був в якості президента федерації баскетболу Києва на різних спортивних ефірах, в КМДА і так далі. Ми підтримуємо зв’язок раз на тиждень і зараз, попри те, що він вже працює в іншому підрозділі.
Нещодавно збірна України з баскетболу відіграла у передолімпійській кваліфікації. Було багато критики на адресу потенційних лідерів нашої команди, які залишилися осторонь і вирішили влітку відпочити. Вочевидь, ця історія не сподобалась усім, від пересічного уболівальника до президента федерації. Ти теж доволі гостро висловився у соціальних мережах щодо цього. Прокоментуй будь ласка.
- Ви навіть не уявляєте, як сприймається ось ця неявка деяких гравців у збірну України. Це і сум, і сміх… Це настільки жалюгідно, адже люди, скоро будемо вже казати роками сидять в окопах, і цих людей бомблять, ранять, вбивають. А інші люди думають про те, що вони можуть приїхати у збірну, травмуватися і не отримати якісь гроші — це настільки говорить про нерозуміння того, що відбувається в їхній рідній країні, про те, наскільки далеко вони від того, що насправді відбувається. Це говорить про те, що вони навіть і близько не розуміють те, в яких умовах знаходяться справжні чоловіки України. Хочеться забути про існування цих людей.
Можливо, вони комусь допомагають, але саме цей вчинок — це тотальний треш, особливо, коли це відбувається на фоні Ольги Харлан, наших веслувальників. Це жалюгідно, і, знаючи цих людей, беручи в них колись інтерв’ю... Це просто жах, це дуже сумно усвідомлювати. Сумно, що такі спортсмени є в нашій країні, бо вони нічим не відрізняються від Василя Ломаченка, який не відверто, але опосередковано підтримує Росію.
Максе, наскільки важливою для тебе, для твого підрозділу є допомога від цивільних, від людей, які є тилом для військових. Наскільки активно в цьому плані виступає баскетбольна громадськість?
- Треба зазначити допомогу, яку я отримував і продовжую отримувати від людей, які причетні до баскетболу. Це не тільки баскетбольна тусовка, але від неї, звичайно, теж. Дуже велику допомогу мені постійно надає Діма Забірченко, багато підтримки від любительського баскетболу, не від професійного. Хлопці з баскетбольних турнірів збирали гроші, які потім передавали моєму підрозділу. Рік тому після ракетного обстрілу загинули чотири наші автівки і деякі з них ми намагалися ремонтувати, нам на них скидали гроші, і після цього ці автівки продовжували вивозити поранених з поля бою.
Останнє, що я можу пригадати, це допомогу від Лени Гулямової. Вона нам дуже допомогла на ремонт автівок, які зараз працюють в районі Роботиного і вивозять хлопців з поля бою. Я багато можу назвати прізвищ, які не дуже відомі в широкому загалі. Але це звичайно і Стас Светлицький, який нам постійно допомагає, цікавиться тим, що нам потрібно.
Я міг би ще сказати про Вікторію Веремієнко, яка допомагає мені кожного місяця. Вона отримує зарплатню і кожного місяця мені від неї приходять гроші на картку — вона навіть нічого не пише. Я бачу ці гроші на картці і кожного разу відчуваю велику вдячність за те, що вона робить. Це теж людина з баскетбольного світу, яка свого часу працювала в ФБУ.
Багато людей пишуть мені, що я відома людина в баскетболі, і щоб я просив про допомогу. Але мені це достатньо важко робити, я намагаюся цим не зловживати і роблю це вже тоді, коли накопичується обсяг, який я, або наш підрозділ не можуть витягнути самостійно. Але підтримка та допомога потрібна всім .
Коли я отримав пропозицію про це інтерв’ю, я подумав про те, що колись на basket.com.ua була стабільна аудиторія в 5000 людей. Ми зараз збирали на ремонт автівок — намагалися зібрати більше 100 тисяч гривень — я подумав про те, що якщо б ті 5000 людей скинули по 100 гривень, ми б вирішили свої питання на декілька місяців. Але все це мрії та математика і, на жаль, вона так не працює в звичайному житті.
Але я можу точно сказати, що баскетбольна спільнота — це люди, які допомагають дуже сильно. Допомагають люди, від яких я такої допомоги взагалі б не очікував.
Я думав про те, що багато хто втратив зв’язок із людьми, які були близькі. Але зазвичай це компенсується іншими людьми, які приходять у твоє життя і починають суттєвого на нього впливати. У мене, наприклад, це людина, за якою я був знайомий 20 років. Це хресний батько моєї дитини, і ця людина просто зникла під час війни, перестала виходити на зв’язок.
Але є люди, від яких ти не очікував такої уваги. Є хлопець, з яким ми разом грали, дружину якого я знаю зі студентських часів. Нам були потрібні Старлінки, я намагався назбирати суму, він спитав про те, скільки треба грошей. І він просто купив та переслав нам Старлінк, яким ми користуємось вже більше ніж півроку. Востаннє, коли ми збирали гроші, я написав: “Бодя, потрібна допомога”. Він сказав, що зараз важко, але гроші він знайде. І вже наступного дня він знайшов ці гроші та переслав.
Є люди, які ніколи не відмовляють та допомагають на постійній основі. Я хочу, щоб про них теж говорили, адже це люди, які є справжнім тилом і підтримують нас.
