Форвард Запоріжжя Антон Буц в інтерв'ю клубній пресслужбі розповів, як війна змінила його життя, та поділився думками про майбутнє в ролі тренера.
– Антоне, як проходить тренувальний процес за відсутності головного тренера, поки він перебуває в розташуванні збірної України?
– Тренуємось у звичному режимі, але приділяємо більше уваги фізичним кондиціям: працюємо в тренажерному залі, виконуємо спеціальні бігові вправи. Використовуємо тривалу паузу в чемпіонаті максимально ефективно. Сподіваюся, головний тренер буде задоволений.
– Як американські легіонери вливаються в колектив? Яке враження вони на тебе справили?
– Американці поступово освоюються. Хлопці позитивні, комунікабельні. У плані атаки до них питань немає, а ось у захисті, на мій погляд, треба додавати. Тоді наша гра стане більш цілісною.
– Чи були в тебе проблеми зі здоров'ям у цьому сезоні?
– Травми переслідують багатьох гравців, і я не виняток. Двічі підвертав гомілкостоп, а з віком відновлення займає більше часу, тому ці ушкодження даються взнаки. Наш лікар робить усе можливе, щоб ми швидше поверталися у стрій.
– Кого з молодих гравців на твоїй позиції у Суперлізі ти б виділив з точки зору перспективності та рівня гри?
– З молодих імпонує гра Степана Лесика. Він хороший хлопець і якісно грає на своїй позиції. Боротися проти нього було непросто. Матчі зі Старим Луцьком, де він набирав дабл-дабл, показали це.
– Розкажи про матч із Київ-Баскетом. Це було тренерське рішення довірити тобі лідерські функції, чи ти сам відчув упевненість у собі?
– Під час розбору гри "Київ-Баскета" ми помітили, що їхній центровий глибоко розташовується у фарбі та страхує всі проходи. Вони свідомо жертвували дальніми кидками п'ятого номера, що логічно, адже великі гравці зазвичай не так добре атакують з дистанції. Тренер вирішив використати цей момент і зняв з мене будь-яку відповідальність за дальні кидки. Це, звісно, додало мені впевненості – я просто почав кидати кожен вільний м'яч після отримання. На тренуваннях у мене непоганий відсоток, тож залишалося тільки влучати. Ну, а далі ви все бачили самі.
– Як вважаєш, чому тобі не вдається демонструвати стабільну гру протягом усього сезону?
– У нас багато виконавців, на яких роблять ставку в атаці, і, звичайно, їм потрібен м'яч, щоб реалізовувати свої моменти. Тому не завжди вдається знайти можливість для набору очок, і часом доводиться зосереджуватися на чорновій роботі. Вона не завжди відображається у статистиці, але є важливою для командного успіху. Я приймаю цю роль і намагаюся допомагати партнерам.
– Як готуєш себе до майбутньої ролі дитячого тренера? Читаєш літературу з педагогіки, психології та тренерства чи надаєш перевагу сучасним методам – подкастам, відеоурокам? Чи маєш власне бачення, як не просто зацікавити дітей баскетболом, а й виховати з них професійних спортсменів?
– Я намагаюся конспектувати все, що дає нам тренер, а також використовувати знання, які отримав від своїх наставників ще до приходу в Запоріжжя. Важливо адаптувати ці напрацювання для дитячого баскетболу, щоб надалі вони вже були готові для професійного рівня. Усе це потрібно правильно систематизувати й інтегрувати у тренувальний процес. З літератури можу виділити одну книгу, яку, на мою думку, має прочитати кожен тренер – "Як стати баскетбольним тренером і досягти успіху" Моргана Вуттена. Він усе життя працював шкільним тренером, жодного разу не очолював команду НБА, але завдяки своїм методам та підходам потрапив до Зали слави НБА.
– Які поради дав би собі-підлітку, маючи нинішній досвід? Як будувати тіло професійного спортсмена, як поводитися, які навички варто розвивати насамперед?
– Згадуючи себе молодим, напевно, я б дав собі пораду працювати вдвічі більше та наполегливіше. Колись мені здавалося, що я роблю все можливе, але з роками розумію, що це було не так. Варто більше спостерігати й прислухатися до гравців, які вже досягли успіху, вчитися на їхніх помилках, а не лише на своїх. І, звичайно, більше вірити в себе та в те, що робиш.
– За останні сезони ти кілька разів змінював ігровий номер, але тепер повернувся до того, під яким грав у 2010-х. Чому так сталося?
– Тут усе просто. У дитинстві я грав під 11-м номером, але коли перейшов в іншу команду, він уже був зайнятий, тож довелося обирати інший. Так і з'явився 19-й номер. Згодом прихильність до певного номера зникла, і я перестав надавати цьому значення. У підсумку – яка різниця, який номер на спині, якщо важливо тільки те, що ти вмієш на майданчику.
– Якби ти міг повернутися в будь-який момент своєї кар'єри та переграти один матч, який би це був і чому?
– Це була б гра проти МБК "Миколаїв" на їхньому майданчику. На останній секунді я міг принести перемогу своїм кидком, але я схибив. Тепер, кидаючи з цієї точки, я завжди згадую той момент. Я б дуже хотів повернутися у цей матч і влучити, щоб це мене більше не переслідувало.
– Як справи у твоєї мами та родичів у Дружківці? Чи не вдалося вмовити їх переїхати у більш безпечні регіони?
– Це болюче питання. Мама досі залишається в Дружківці, а бойові дії все ближче і ближче. Я дуже хвилююся за неї, прошу відправити нам речі і перебиратися до нас, але вона відмовляється покидати свій будинок. Вона людина старого загартування, глибоко віруюча, і сподівається на Бога та наших захисників. У місті багато військових, яким вона допомагає, і вони заспокоюють, що не підпустять ворога.
– Як війна вплинула на твоє ставлення до баскетболу? Чи стало складніше мотивувати себе?
– Війна, звичайно, сильно змінила наше життя. Вже три роки ми прокидаємось і засинаємо з думкою про це. На щастя, баскетбол допомагає хоча б ненадовго відволіктися від цього жаху.
– Кого вважаєш найсильнішим гравцем, з яким тобі доводилося зустрічатися на майданчику?
– Серед українців – це Сергій Ліщук. Він був неймовірно сильним гравцем, і його кар'єра це підтвердила. А з американців я б відзначив Фредеріка Хауса – дуже розумний і холоднокровний баскетболіст, справжній майстер захисних дій.
– Чи з'явилися в тебе передматчеві "ритуали", які допомагають краще налаштуватися на гру?
– Зараз є тільки один "ритуал" – як слід виспатися і добре розім'ятися перед матчем, щоб нічого не турбувало під час гри.
