На цю тему я уже писав, але про таке не гріх і нагадати, адже більшість українських вболівальників мало знають про історію чемпіонатів Радянського Союзу. Можливо значна частина пригадає чемпіонство «Будівельника» 1989 року, більшість із них буде переконана, що це єдине чемпіонство для українських команд на союзному рівні, адже події 50-річної давнини мало у кого береглися у пам’яті, тай специфіка радянського спорту багатьом нашим сучасникам незрозуміла. Перше гучне досягнення на всесоюзному рівні українському баскетболу приніс 1967. Чоловіча збірна УРСР здобула золото Спартакіади народів СРСР. Це було навіть престижніше ніж чемпіонство країни. Далі почитайте чому і як це сталося. Пригадати у деталях нюанси тих подій попросив безпосередніх учасників тріумфу Вадима Гладуна і Леоніда Поплавського, а також баскетбольного історика Анатолія Волошина. Багато що стерлося у пам’яті, але деякі яскраві деталі усе ж збереглися.
- Я не знаю де він узяв пістолет, але це абсолютна правда, що він стріляв з нього. Його підкидали у повітря, а він стріляв. Власне, хіба то була проблема взяти із собою у спортивну залу стартовий пістолет під час таких великих змагань, можливо хтось із українських суддів, можливо хтось зі спортсменів дали йому, зараз сказати дуже важко, але це не вигадка, це правда, - так відповів на пряме питання один із тріумфаторів Спартакіади 1967 року Леонід Поплавський. Питання стосувалося, легендарної особистості Володимира Шаблінського, який незвичним чином відсвяткував перемогу баскетбольної збірної України на головних стартах року.
1967 рік був сповнений найрізноманітніших подій, які передували перемозі українських баскетболістів на четвертій ювілейній спартакіаді народів СРСР. Результат став сенсацією. Багато чинників складалося не на користь збірної УРСР (ювілейною її називали, тому що припадала вона на 50-річчя революції). Певно найдраматичніший – це катастрофа і смерть другого тренера збірної республіки – Наполеона Каракашьяна. Про жахливу історію, коли рейсовий автобус, серед кількох десятків пасажирів якого був і тренер київського СКА, злетів з мосту Патона просто у води Дніпра написано чимало, тому звернемо вашу увагу лише на ті обставини, що він зі збірною України, яка готувалася до Спартакіади, щойно повернувся із вдалого турніру у Болгарії.
Тепер розповім про те, чому це досягнення гідно стати в один ряд із чемпіонством Будівельника. Чемпіонат СРСР з баскетболу у роки організації спартакіад не проводився узагалі. Спартакіада була головним турніром, який мав одночасно назвати і чемпіона країни. Загальносоюзним змаганням передували регіональні, у кожній республіці свої.
Спартакіада УРСР 1967 року була дуже своєрідна. Традиційним було суперництво між командами Києва і Одеси. «На той час ми грали у швидкий баскетбол, багато динаміки. Одеса дуже довго розігрувала м’яч, вони могли 29 секунд його водити і лише на 30-тій атакували (регламент 24 секунди у європейському баскетболі з’явився через кілька десятків років). Слід віддати належне, влучали часто», - згадує один із лідерів збірної України тих років Вадим Іванович Гладун, - «крім того одесити часто грали дуже брудно, втім це нас ніяким чином не виправдовує. В очній зустрічі ми ніяк не могли забити, кожна атака давалася із величезним трудом, а вони свої довгі розіграші іноді закінчували результативно, тож найважливіший матч змагань ми програли». Гра закінчилася із нетиповим для баскетболу рахунком, коли обидві команди здобули приблизно по тридцять очок, проте збірна Одеси свою перевагу втримала. «Нам дуже не сподобалося, як одесити повелися після своє перемоги, вони кепкували з нас, а Шаблінському казали «папа, пришло время менять коней», вони уже фактично достроково стали святкувати свою перемогу на спартакіаді. Останній матч ми мали грати проти Донецька. Після поразки від Одеси виграти Спартакіаду ми не могли, але враховуючи те що донеччани здолали наших кривдників, вони могли зайти в закрутку. Тож ми командою вирішили допомогти їм. Сам матч складався дуже дивно. У першій половині обидві команди були мало результативними, ми особливо не старалися, а у них м’яч падав з рук. З боку це виглядало так ніби дві команди дуркували. Грали тоді ми у старому Палацу Спорту, який потім згорів. У перерві в нашу комірчину зайшов Андріан Олексійович Мизяк, тодішній зампред спорткомітету, він зрозумів, що ця гра нам не дуже цікава, але поговорив з нами щоб ми не влаштовували цирку із баскетболу. Гра закінчилася перемогою збірної Донецьку, Одеса стала другою, а ми опустилися аж на третє місце». Втім збірну республіки було укомплектовано гравцями з найуспішніших клубів: київських Будівельника (Альбертом Вальтіним, Вадимом Гладуном, Василем Окіпняком, Анатолієм Поливодою, Леонідом Поплавським та Миколою Погуляєм) і СКА (Геннадієм Чечуро, Миколою Сушаком, Володимиром Салухіним, Борисом Пінчуком, Вадимом Новиковим і Володимиром Брянцевим).
Те що українці справили фурор у Москві обговоренню не підлягає. Учасники тих подій одностайні в тому, що ідеологічний підтекст у тих змаганнях був. Весь турнір присвячувався 50-річчю жовтневої революції. Про його розмах говорить те що 8348 спортсменів брали участь у 23 видах спорту. З ігрових були представлені лише баскетбол і футбол тож інтерес до кожного матчу був дуже сильним. Спартакіада 1967 відрізнялася від попередніх тим що усі баскетбольні матчі відбувалися у приміщеннях. Наприклад ще 1963 траплялося, що починали гру на відкритому майданчику Малої арени, а згодом починався дощ і матч догравали уже у залі.
«Наша команда, завжди вважалася сильною, - продовжує Леонід Юзефович Поплавський, -на двох попередніх спартакіадах збірна УРСР посідала друге місце, тому ми вважалися одними із претендентів на медалі, але звісно усі чекали перемоги збірної Москви. У них тоді була дуже сильна команда, уявіть, вони зовсім нещодавно стали чемпіонами світу. Перед Спартакіадою народів СРСР відбувався чемпіонат світу в Уругваї. 8 із дванадцяти гравців радянської збірної, на спартакіаді представляли команду Москви і обидві збірні очолював Олександр Гомельський. Певна конкуренція між Шаблінським і Гомельським була, тому перемогти на спартакіаді Шаблінському дуже хотілося. Свого часу, коли у Гомельського почалися певні непорозуміння у Ризі він навіть просився до Шаблінського у Київ, але так вийшло що через якийсь час очолив ЦСКА». «Московські і ленінградські тренери Шаблінського за фахівця не вважали, кепкували з нього, розповідали, що працює він не правильно,» - продовжує Вадим Гладун: «Про те щоб він став тренером збірної Союзу мови бути не могло». У збірної України були свої козирі – найкращий гравець Чемпіонату світу у Монтевідео – Анатолій Поливода (у матчі проти Москви, він теж став найрезультативнішим гравцем – 28 очок) і армієць Геннадій Чечуро, який став найкращим гравцем і відкриттям попередньої спартакіади, а ще традиційний зонний пресинг.
Говорити про те що головним завданням було переграти москвичів буде не зовсім правильно. Тоді було багато сильних збірних, наприклад РРФСР (за неї грали Єрьомін, Нікітін і ще чимало відомих баскетболістів), Ленінград (гра на груповій стадії з ленінградцями йшла очко в очко і багато хто назвав її найважчою).
Власне перемогу на турнірі тоді було здобуто у поєдинку з естонцями, оскільки москвичів поклали на лопатки ще у півфіналі 73:45 і це був шок, українці догравали поєдинок виключно молодими гравцями. Слід зазначити, що тоді українська команда грала у баскетбол, який і зараз вважався б сучасним. Команду Шаблінського тоді називали «королями захисту» через те що значну частину гри прихоплювали суперника пресингом. В ті часи планові заміни були рідким явищем, а Володимир Олексійович їх практикував постійно, справа у тім що пресинг ефективний коли працює злагоджено уся команда, а як тільки хтось втомлювався його міняли. Тренер шляхом спроб та помилок уже вивчив скільки часу може пресингувати кожен з його гравців і робив заміни виходячи із цього. Зрештою за весь турнір кияни не дозволили нікому із суперників закинути у власний кошик більше 50 очок. Тренерів суперників сильно дратувало і те що у стартовій п’ятірці міг вийти хто завгодно, якогось награного складу не було, Шаблінський змінював його чи не перед кожним матчем.
«Гомельський виправдовувався, що його гравці не встигли відпочити після повернення з Уругваю, були втомленими і перенасиченими і, мовляв не стільки виграли українці, скільки москвичі програли самі,» - розповідає Вадим Гладун.
Фінальна гра з естонцями теж була цікавою. «Естонська команда за своїми ростовими даними була чи не найнижчою. У них навіть центровий тоді був зі зростом 195 сантиметрів, а так майже уся команда була в районі 190 см. Естонців часто називали «академіками», у них була відмінна тактика гри, захист хороший, здорово грали, але ми були сильніші, за нас багато хто вболівав, пам’ятаю грузини нас на усіх матчах дуже сильно підтримували» - завершує оповідання Леонід Поплавський.
Уже згадуваний Андріан Мизяк після фіналу підбіг до команди і кричав: «Хлопці, ви хоч розумієте, що ви наробили?». Попри гучний успіх святкування були доволі скромними. «У Москві ми відзначили суто символічно нашу звитягу, по приїзду в Україну були якісь урочистості у старому Палаці Спорту, але це був суто офіціоз, якихось глобальних святкувань я не пам’ятаю, команда у нас була яка майже не вживала, що не заважало нам бути дружним колективом,» - підбиває підсумки Вадим Гладун. Переможці спартакіади крім чисельних подяк отримали по 150 рублів премії і по приймачу «Меридіан» київського таки заводу від уряду республіки.
Такою є одна з найяскравіших історій українського баскетболу. З шести гравців СКА, які тоді виступали у складі збірної республіки у живих уже не залишилося нікого. Зате живі і досі мешкають у Києві будівельники Вадим Гладун, Василь Окіпняк, Анатолій Поливода та Леонід Поплавський.
