В одному з найбільш віддалених районів Чернігівської області – у селі Плугатарі Талалаївського району працює Володимир Чепель. Людина, яка у маленький сільській школі примудряється створювати спортивні команди, які неодноразово вигравали першості області та представляли її на загальнонаціональному рівні.
Про те, як у селі з населенням близько 300 людей вдається знаходити чемпіонів, Універсіаду, роботу вчителя в період карантину, очікування від входження до ОТГ та ще багато про що баскетбольний спеціаліст розповів в ексклюзивному інтерв’ю Деснянській правді.
Від ковзанів до баскетболу
- Розкажіть, як вийшло, що ви стали шкільним вчителем у Плугатарі?
- Я виріс у сусідньому селі, яке тепер носить назву Стара Талалаївка. Зараз школу там закрили, а в мої часи вона була потужною. Наш учитель фізкультури Григорій Васильович Кобзистий не тільки проводив свої уроки на високому рівні, а й допоміг багатьом із нас, як-то кажуть, стати людьми. Ми освоїли фактично усі види спорту, які були можливі в селі. Що ж до спортивних успіхів, то у 1982 році я став чемпіоном області з ковзанярського спорту на дистанції 1000 метрів (хоча бігав на хокейних ковзанах).
Але на той час я просто не знав, що в педагогічних інститутах є факультети фізичного виховання: думав, навчатися можна тільки в інститутах фізкультури. «Відкрили очі» мені в армії – я служив у Польщі армійським листоношею та бібліотекарем (коли пізніше ставили на військовий облік, моя спеціальність дуже здивувала працівників райвійськкомату), й один із моїх відвідувачів – хлопець із Уль’янівська, підказав, що й у Чернігові можна вивчитися на вчителя фізичної культури. У 1987 році я вступив до Чернігівського педагогічного інституту (нині – НУ «Чернігівський колегіум», - прим.).
- За офіційними даними, у Плугатарі живе трохи більше, ніж 300 осіб. Розкажіть про школу: наскільки вона велика, чи багато класів та яка специфіка викладання саме у такій, напевно, не найбільшій школі?
- Плугатарьска ЗОШ I-III ступенів почала працювати у 1990 році, я ж туди прийшов у 1991: хоча й не брав направлення, в районі знали, де я навчаюся, й після інституту мене забрали у школу, де й працюю до цього часу. Щоправда, в 1996-1998 роках я паралельно працював заввідділу спорту Талалаївської РДА, проте там я довго не протримався – ця робота має іншу специфіку…
Зараз у нашій школі 92 учні. Я викладаю з 5 по 11 класи. У мене 56 школярів: 25 дівчат та 31 хлопець. Живу у селі Новопетрівському – це приблизно у трьох кілометрах від Плугатаря. Щодня (незалежно від пори року та погоди) на роботу добираюся велосипедом.
- Ви зі своїми школярками неодноразово вигравали чемпіонати області з баскетболу 3х3 та представляли Чернігівщину у фіналі шкільної баскетбольної ліги 3х3. Звідки в маленькому селі стільки талантів та чи є у ваших командах конкуренція?
- Фактично всі 25 дівчат, які у мене займаються фізкультурою, грають у баскетбол 3х3. Чемпіонати області серед школярів з цього виду ми вигравали 4 рази, а з баскетболу 5х5 – двічі. Також 4 рази у Києві грали у фіналі шкільної ліги 3х3, втім, там нам не дуже щастило – кілька разів на останніх секундах пропускали далекий кидок та не потрапляли до 1/4 фіналу… Хоча це й шкільна ліга, треба розуміти, що проти нас грали вихованки шкіл олімпійського резерву. У 2018 році ми серйозно програли, але потім мені сказали, що наші дівчата-суперниці вже тоді грали у баскетбольній Суперлізі серед жінок! Уявляєте рівень? Сільська команда змагається з гравчинями Суперліги!
Я хочу, щоби наші діти почувалися не гірше за тих, хто навчається у великих містах. У нашому селі люблять баскетбол 3х3 – це оптимальний вид спорту для сільських шкіл. Хоча в інституті в мене була спеціалізація «футбол», з роками я зрозумів: баскетбол 3х3 найбільше «в темі», адже у нас діти займаються разом – хлопці, дівчата. Й у футболі існує більша ймовірність нанесення травми випадковим ударом, а у волейболі не ті емоції. З баскетболом 3х3 кожен урок – це конкурентне змагання, у нас люблять цей вид спорту. Цьогоріч у нас є 9-10 дівчат – а це команда вже для великого баскетболу. Й, хоча в нас триває зміна поколінь, цього навчального року школярки посіли 2 місце в області серед дівчат 2002 р.н. та молодших.
Як такої у школі конкуренції немає, але Плугатар – залізнична станція, ми об’їхали всю Сумську область, грали в Бахмачі, Конотопі, проводимо першість району з баскетболу – ці матчі дозволяють підвищити наш рівень.
- А що з плугатарськими хлопцями, чи є у них якісь успіхи?
- У хлопців зараз теж талановите покоління. Цього року в баскетбольному чемпіонаті області серед школярів вони зайняли 3 місце серед хлопців 2002 р.н. та молодших. Починаючи з початку 2000-х років, ми неодноразово вигравали медалі першості області. У спортзалі ввечері у нас бувають аншлаги – можуть займатися більше 30 спортсменів.
Чемпіони та їхні м’ячі
- Ви тренуєтеся у невеличкій спортзалі – 9х18 метрів. А як із умовами тренувань узагалі: є м’ячі, форма, мабуть, спонсори?..
- Спортзала у нас специфічна й передбачає щільну боротьбу. На змаганнях доводиться адаптуватися до стандартних паркетів, проте досвід у мене вже є… Але в моїх команд «кульгає» триочковий кидок з кута – в наших умовах його просто не відпрацюєш. Роздягальні є, немає душових… Формою забезпечують спонсори та адміністрація району. А ось м’ячі закінчуються – професійні коштують в районі 1000 гривень, й такі ми дозволити не можемо. Займаємося багато, якість спортінвентарю зараз не краща – цього року попит підвищений, дістав навіть ті м’ячі, якими давно не користувалися, деякі з грижами…
- Наскільки я розумію, Плугатар входить у Талалаївську ОТГ. Чи змінилося щось для вас як для тренера та вчителя з реформою децентралізації?
- На жаль, ми не входимо у громаду, й через це у нас цього року існують обмеження. В ОТГ набагато краще, а ось ми залишилися у достатньо важкому фінансовому становищі. В актовій залі нашої школи вже відбулися збори села, ми проголосували до приєднання до Талалаївської ОТГ. Очікуємо входження в громаду. Її голова Юрій Величко – мій знайомий. Знаю, що він любить та підтримує спорт. Сподіваюся, якщо все буде гаразд, то у нас з’явиться більше перспектив. Бо цього року навіть на першість області ми їздили за рахунок батьків, і не знаю, чи повернуть нам ці гроші.
- Чи відрізняється чимось сільська молодь від міської?
- Я б не сказав, що є велика різниця. Мабуть, городяни більш розкуті. Хоча XXI століття це нівелює. З 56 дітей у нас на фізкультуру, через стан здоров’я, не ходить лише один. У кількох є підготовча група, але це не заважає їм вигравати чемпіонати району. Кажуть, що в місті багато дітей звільнені від фізкультури. У нас такого немає. Всі хочуть рухатися. Мабуть, у цьому різниця.
Треба розуміти, що наше село віддалене від обласного центру. Щоби поїхати на якісь змагання, о 4-й ранку ми вже збираємося біля школи. Тож, аби змагатися, треба бути цілеспрямованим. Коли ти приходиш о 4-й ранку до школи в мороз, а там уже стоять діти… Я собі сказав, що поки у них є це бажання, і в мене воно буде. Ще на першій педраді у своєму житті говорив: «Моє завдання – створити спортивну традицію, щоби молодші дивилися на старших та у них виникало бажання займатися спортом». Сподіваюся, мені це вдається.
- Зараз школи та школярі на карантині. Чи завадило це вашим спортивним планам на цей сезон?
- Так. У нас проходить спартакіада району: я як керівник методичного об’єднання вчителів фізкультури Талалаївського району запропонував не проводити окремі змагання району й ОТГ, а об’єднатися – мене підтримали. Мали грати у волейбол, баскетбол 5х5, баскетбол 3х3, але через карантин не змогли. З тієї ж причини не відбувся чемпіонат області з баскетболу 3х3 серед школярів, який ми хотіли виграти. Плани були великі, на жаль, цього сезону вони вже не здійсненні…
- Що таке – робота вчителя та тренера під час карантину? Чим займаєтеся самі та чи даєте якийсь план тренувань для школярів-спортсменів?
- Більшу частину карантину, через травму, я провів на лікарняному. Повернувся лише нещодавно. Є кілька дітей, які працюють за індивідуальним планом, але за всіма не вслідкуєш. За окремим графіком ми, вчителі, кілька разів на тиждень ходимо до школи на чергування...
- Наскільки у селі відчуваються карантинні заходи та що думають люди про небезпеку коронавірусу?
- Паніки в нас немає, проте навіть у нашому невеличкому селі велосипедисти їздять у масках. Але психологічно це тисне на всіх. Хоча нам набагато легше, ніж у місті, – ми можемо працювати на городі. Думаю, у місті складніше…
- Вже понад 14 років не проводиться чемпіонат області серед жінок, тобто після шкільних змагань юним баскетболісткам де-факто немає куди зростати в рідному регіоні. Як думаєте, чи можливо та чи потрібно відновити ці змагання?
- Думаю, навряд чи вдасться відновити чемпіонат серед жінок. Коли наприкінці 11-го класу я кажу своїм дівчатам: «Ви востаннє тримаєте баскетбольний м’яч», - вони посміхаються. Але переважно життя складається саме так. Лише одиниці продовжують грати…
- Куди після закінчення школи потрапляють ваші вихованки та чи продовжують вони займатися баскетболом 3х3 або баскетболом 5х5?
- Серед моїх колишніх учнів два чемпіони України – це моя донька у баскетболі та бодібілдер Роман Потеряйко, який зараз працює тренером у Харкові. Кілька хлопців та дівчат вивчилося на вчителів фізичної культури, але мало хто з них працює за спеціальністю.
- Які у вас найближчі творчі плани та чи почуємо ми ще про успіхи плугатарських баскетболісток?
- У нас є перспективні дівчатка в п’ятому класі. Якщо все складеться нормально, будуть стабільна ситуація, здоров’я, то працюватимемо далі, а це значить, що буде й позитивний результат.
