Захисник Київ-Баскету Павло Буренко, який набирає 17.3 очка в середньому за матч і є третім за результативністю в Суперліги, в ексклюзивному інтерв’ю сайту Sport-Express.ua розповів про свою роль у нинішньому Київ-Баскеті та відповів на питання скільки років планує грати на профі рівні.
– Павле, поточний сезон Київ-Баскет проводить без легіонерів і молодими гравцями. Лише ви, Максим Сандул та Денис Клевзуник є баскетболістами з великим досвідом. Як ви почуваєтеся в такому молодому колективі?
– Тренер постійно називає нас ветеранами, десь так себе й почуваю. Ментор – гучне слово, але я капітан. Свого роду, довірена особа між тренером та командою. Намагаюся допомагати молодим гравцям, бо сам таким був свого часу. І мені старші допомагали. Я ж зараз передаю певний досвід, десь підказую. Звісно, незвично себе так почувати, але такі реалії.
З одного боку добре, що грають переважно молодими: вони заряджені, у них горять очі, вони хочуть розвиватися. Є свої плюси у цьому. Ще багатьом треба набиратися досвіду, але дефіцит цього досвіду компенсується їхнім бажанням та самовіддачею. Тому у мене дивні відчуття, але мені в цілому подобається. Є чого прагнути і не можна зупинятися у своєму розвитку, бо молоді вже підтискають. Завжди хочеться тримати марку та не розслаблятися, а вони і не дають цього зробити.
– До речі, про тих, хто не дає розслабитися. Єгор Сушкін, який дебютував цього сезону, нахапався від вас навичок кидати триочкові. Це ви його навчили?
– Та ні, він вже приїхав таким зарядженим та підготовленим. У нього всі завдатки є, просто треба це постійно розвивати і ніколи не зупинятися на досягнутому. Йому ще треба набиратися досвіду та звикати до дорослого баскетболу. Єгор грав у молодіжних Лігах, у Литві та чемпіонаті Європи 3х3. Там були хлопці його віку. У Суперлізі ж суперники старші і дають багато боротьби. Та й легіонерам досить складно протистояти.
Водночас, перший сезон для нього достатньо хороший. Єгору є куди рости та розвиватися в усіх аспектах гри.
– В матчах, де цього сезону не грали ви, Київ-Баскет виглядав зовсім іншою командою. Наприклад, у грі з Дніпром, яку ви пропускали через травму. Але у цьому матчі класно проявив себе Максим Зайцев, який набрав понад 20 очок і вів за собою команду. Для вас стало сюрпризом, що саме Максим взяв на себе лідерські якості?
– Ні, взагалі не стало. Він має так грати постійно. Просто десь йому бракує досвіду, десь має місце дефіцит впевненості в собі. Максим Зайцев – один із моїх найулюбленіших гравців, якщо бути відвертим. В плані захисту та нападу він дуже хороший. Максиму треба попрацювати над вірою в себе, впевненістю у своїх силах. У нього також хороші задатки грати на високому рівні.
Я навіть більше скажу: гадаю, що за рік-півтора цей гравець може грати за національну збірну. Я щиро це скажу, бо дивлячись на гравців у збірній, Зайцев нічим не поступається цим гравцям. У них більше досвіду, але Максим має хороші шанси поборотися за місце у національній збірній України.
– Згадуючи той матч із Дніпром, Дмитро Забірченко на післяматчевій пресконференції тоді сказав, що ви пропустили його через травму, якої зазнали в Черкасах. Як це трапилося?
– Взагалі, я тільки-но вийшов з цього стану. Сталося так, що травми я зазнав на останньому тренуванні перед Дніпром (не тим матчем, про який ви згадали), потягнув пах на лівій нозі. Але зіграв із Дніпром та Запоріжжям, не тренувався кілька днів. І перед самім виїздом до Черкас, провів одне-два тренування в більш-менш робочому режимі. Поїхали до Черкас, зіграли матч із Кривбасом, а за хвилину до кінця гри я послизнувся на наліпці і дещо пішло коліно…
Дві травми поспіль вимкнули мене з тренувального процесу на тиждень. Тільки зараз я прийшов до нормальних кондицій, навіть не до хороших. Я знаю, як я можу грати. Слава Богу, що все це позаду. Головне – набрати хорошу форму під плей-оф і там зіграти у хороший баскетбол.
– У 35 років ви один із найрезультативніших гравців у Суперлізі. У чому секрет?
– Та немає секрету. Команда довіряє, тренер довіряє мені. Я відчуваю в собі сили допомагати команді вигравати матчі. Якщо чесно, то й Суперліга зараз не такого сильного рівня, як до війни. Не кажу до 2014 року, тоді взагалі Суперліга була космічною. Але до 2022 був хороший рівень. Ліга приблизно поверталася до тих часів 13-14 річної давнини.
Я відчуваю цю гру, знаю, як грати. Знаходжу шпарини в командах противника, де я можу реалізувати те, що вмію.
– У вас чудовий триочковий кидок. У січневому матчі проти БК Рівне ви накидали 8 з 12 триочкових. Скільки часу на тренуваннях ви приділяєте відпрацюванню кидків з дальньої дистанції?
– Іноді я роблю це до тренування. До травми взагалі я більше кидав триочкових, зараз приділяю час іншим елементам. Нема такого, щоб я зафіксувався лише на дальніх кидках. Взагалі ж, кожен суперник застосовує різні системи захисту. Десь це дійсно триочкові, десь кидки з середньої дистанції, а проти когось краще працюють проходи під кошик.
Буває таке, що на мені деякі суперники грають у здвоювання, відповідно, доводиться розставатися із м’ячем і шукати партнерів, щоб вони вже завершували атаки. А взагалі, «трьохами» я користуюся з дитинства. Радо закидаю з дальньої дистанції, коли мені дозволяють це робити.
– У вересні ви продовжили контракт із Київ-Баскетом. Скільки ще пороху у вашій порохівні?
– Все буде залежати від певних факторів. Яка ситуація буде в нашій країні… Хотілося б, щоб весь цей жах якомога швидше закінчився та настав мирний час, спорт би вийшов на інший рівень. Якщо ж про мої кондиції, то я планую відіграти ще цей сезон та наступний. Два роки планую пограти. Може ще один сезон потягну. А як воно буде – не знаю.
Ще хочу за збірну України зі стрітболу пограти, хоча мене туди не беруть, хоч я і прошуся вже третій рік. Хотілося б представити свій регіон, місто, країну. Тим паче 3х3 для мене дуже комфортний формат. Поливаєш трьошками, швидко обігруєш, розвалювати людей. Це просто мій вид спорту. Але там свої нюанси… Це моя мрія: представити мою країну та допомогти нашій збірній 3х3 вийти на чемпіонат Європи. Два останніх відбори ми не пройшли, на жаль. А хочеться представляти Україну на таких змаганнях.