Через близькість фронту БК Запоріжжя фактично немає свого майданчика й частину поєдинків у Суперлізі GGBET грає у Дніпрі, де, за словами капітана запоріжців Антона Буца, на них вже починають ходити місцеві.
У розмові з OBOZ.UA під час Media Slam Буц відзначив, що не дивлячись на постійні обстріли, вони мають всі умови для підготовки, хоча деяким американським легіонерам важко звикнути до такої страшної реальності.
– Ну, що я можу сказати... У плані баскетболу в Запоріжжі все добре: у нас комфортна зала, хороші умови для тренувань, тренажерний зал. У цьому плані все є. Але, звісно, пригнічує, що цілими днями тривають бомбардування. Через це наші легіонери трохи підварені. Один навіть поїхав – Таріг Ейса. Думаю, найімовірніше, через це, бо говорив, що йому не подобаються постійні обстріли і не хотілося тут перебувати. Хоча теж така людина... Поїхав, начебто, в чемпіонат Сирії, тому я не думаю, що там щось змінилося, але це факт.
А я вже за 4 роки звик, по мені це не сильно б'є, до того ж я ще живу на віддалі від міста, є можливість виспатися. Але іноді буває, коли прям сильно бомблять, тоді і тренування у нас скасовують, і всі сидять у бомбосховищах.
А так – все добре, тренуємося. Єдине, не вийшло якоюсь мірою виконати те, що ми планували в першій половині сезону. Ми думали, що будемо вище місцем, але маємо, те, що маємо – травми, хвороби, вічно у нас щось не так. Але сподівалися, що пошумимо в плей-офф. Київ-Баскет – хороша команда, тренер Дмитро Забірченко мені дуже подобається, хлопці всі талановиті, є командна робота, все добре, але в нас теж є свої сильні сторони, ми будемо нібито намагатися їх використовувати, а там подивимося.
– А у вас які сильні сторони?
– У нас швидкий прорив, ми біжимо добре. І якщо у нас добре зіграє Ліщина і наші легіонери, то ми можемо дуже добре виглядати.
– В останньому матчі регулярного сезону проти Дніпра тренер киян Дмитро Забірченко жалівся, що у них коротка лава запасних порівняно з дніпрянами. А якщо порівнювати з вами?
– У нього ще дуже непогана лава запасних, тому що в нас тренер використовує в ротації людей 6-7. Міг би більше, але поки що, напевно, десь немає довіри, або хлопці не показали гідний результат. Але можна було б, тому що на тренуваннях я бачу, як вони діють, як відчувають гру, але щось поки що не виходить у них.
– Ми трохи торкнулися теми легіонерів, тому цікаво, як вони адаптуються до наших реалій?
– Брекстон Ловінгс, який уже бувалий, бо знаходиться тут другий рік і до Запоріжжя грав у Кривому Розі, розуміє, куди він їхав. Каліб Метьюз, ну таке. О 2 годині ночі, коли починаються прильоти, він може в групу писати, мовляв, пацани, що там, як там, врятуйте, допоможіть, куди мені бігти. Там двері відчинені, пішли в укриття, тобто, у них свій менталітет, але адаптувалися.
– Але ви ж їх заздалегідь інструктуєте?
– Ну, звісно. Але взагалі вони такі дивні бувають. Ми їх запитуємо, мовляв, ви знаєте, куди приїхали? Вона такі: так, в Україну. Ми кажемо: ви розумієте, що ворог перебуває за 50-100 кілометрів від нас? Вони: так-так, усе нормально. А потім після першого дня обстрілів приходять просто білі. Хоча хлопці стараються.
– Ну так, із тих міст, де дозволили грати, Запоріжжя розташоване найближче до лінії фронту.
– Так, і там багато проблем. Наприклад, ми сподівалися, що більше матчів проведемо вдома. А так більшість номінально домашніх ігор у нас у Дніпрі. Хоча за тривогами це приблизно те ж саме. Але в Дніпрі мені теж подобається, зал уже як рідний, а місцеві приходять за нас уболівати, тож гріх скаржитися.
– А наскільки в таких умовах, під час війни, потрібен баскетбол загалом і чемпіонат України зокрема? Яке це має значення?
– Знаєте, я вважаю, що це все одно якась віддушина для людей. Начебто зберігати ілюзію нормального життя, коли навколо нас коїться чорті-що. Плюс ще збірні, які треба виставляти. І десь хлопцям потрібна практика. Ось подивіться: Сушкін, Бублик, інші пацани заграли вже під час повномасштабної війни. І зараз вони у збірній, тому процес не повинен зупинятися. Це моя думка. І дякую, звісно, що в нас є можливість займатися своєю улюбленою справою.
Але порівняно з довоєнним рівень баскетболу трохи знизився, тому що виїхало багато людей, багато молоді – десь до 20 років – покинули Україну і шукають якісь команди в Європі. Плюс я ще працюю з дітьми у себе в Запоріжжі. І ось набрав групу, у тебе є люди, ти їх тренуєш, а потім раз – і роз'їхалися – в Португалію, Іспанію та інші країни. А тобі залишилося 4-5 людей, і ти знову збираєш.
– Вас не кликали за кордон?
– Так, ні, я вже старий, напевно (сміється). На початку війни в мене була можливість виїхати в Техас – там би коровам хвости крутив. Але я вирішив, що залишаюся. Просто так вийшло, що ми з дружиною весь час збирали гроші на будинок. Купили будинок у Запоріжжі і якраз грянула війна. І вже ніби своє...
Будинок не в самому місті, це ніби село. Але я хочу сказати, що зараз це вже елітне село, тому що всі люди з міста виїжджають до нас у селище. Там уже всі дачі продані, люди облаштовуються. Це ближче до Дніпра. Прильотів немає, бити нема по чому. Ніяких об'єктів немає. Тому там усе чудово, дуже гарна громада.
