Форвард Запоріжжя Антон Буц у стартовому матчі сезону оформив вражаючий і, навіть, історичний дабл-дабл, здобув місце у символічний збірній туру та встановив новий рекорд ефективності сезону. Про цілі на сезон, функції лідера Антон Буц розповів в інтерв'ю клубній пресс-службі.
– Антоне, вітаємо з початком сезону. Твоє повернення у Суперлігу вийшло справді яскравим – у двох матчах дабл-дабл, один з яких назавжди увійде в історію Суперліги, бо набирали понад 20 очок і підбирань всього троє гравців в українському чемпіонаті. Очікував від себе такого старту?
– Якщо чесно – ні. Встановити рекорд звісно приємно, проте треба й розуміти – зібрати 21 підбирання – це не просто бути сильнішим за когось на своїй позиції, необхідно, щоб і партнери допомогли, і склалося певне везіння. Якщо ще й врахувати, що на підготовку до цього сезону я мав приблизно півтора місяці, такого старту, звісно, від себе не очікував. Бо до цього від початку війни я навіть у зал не заходив.
Знаєте, коли рівень чемпіонату став набагато нижчим, мені комфортніше грати саме в таких умовах. Це нагадує ту ж Вищу лігу, бо немає таких на твоїй позиції таких гравців, які просто вигризають все під кільцем. Сподіваюся, що продовжу в тому ж дусі. У нас скоро якраз матчі з Говерлою та БІПою, тож подивимося, як буду виглядати у наступних іграх.
– Розкажи, де застала тебе війна?
– Перші дні війни пам'ятаю добре. Ми готувалися з командою у себе у Хмельницькому. Відчувалася певна тривожність, бо там теж були легіонери, яким зі Штатів постійно писали – виїжджайте з України, бо там буде повномасштабна війна. Вони поїхали. Я до останнього не вірив, що таке взагалі може статися. Зранку прокинувся – літають ракети, люди у паніці, ніхто не знає, що робити. Я був якраз з Олександром Бартоломєєвим – вихованцем запорізького баскетболу. Поки клуб шукав йому квартиру, він тимчасово жив у мене. Добре, що ми були вдвох. Так якось простіше було сприймати те, що відбувалося. Клуб поставився з повним розумінням до ситуації, власниця квартири так само – сказала грошей за оренду не візьму, живіть тут. Потім як з'явилася можливість поїхати – вирушив до дружини у Запоріжжя.
– Євгенія й зараз залишається у Запоріжжі? Як ви переживаєте всі ці вибухи вже у нашому місті?
– Так, вона залишається тут, працює у спортшколі. "Прильоти" – насправді це психологічно важко. Бо все це затягнулося і з плином часу накопичується втома та виснаженість. Ми відчували щось подібне у 2014 році, коли виїжджали з містечка Шахтарськ у Донецькій області. Їхали повз блок-пости, чули обстріли, не розуміли до чого тут ДНР.
У Запоріжжі ми мешкаємо поза містом у будинку в Запорізькому районі. Вибухи чуємо, але тут набагато спокійніше. Одного разу правда "прилетіло" і в нашому населеному пункті. У мене сарайчик біля будинку зі старими вікнами – вони повилітали від вибухової хвилі. Довелося вставляти. Коли їдеш по місту – боляче дивитися на понівечені багатоповерхівки і розумієш, що це відбувається просто з тобою. Ми з дружиною їздимо в один із пунктів, де зустрічають та реєструють тимчасових переселенців. Допомагаємо там. Коли говориш з цими людьми, вислуховуєш їхні проблеми, іноді взагалі "накриває" дуже сильно.
– Як вам вдається влаштовувати тренувальний процес команди, коли обстріли міста фактично щодня?
– Іноді буває прийшов на тренування, розім'явся, тут починається тривога – і ти прямуєш в укриття. Сидиш там півгодини. Звісно, це заважає, але я скажу, що спорт і баскетбол – це головна відрада під час війни. Коли приходиш на тренування, забуваєш, що відбувається навколо. Саме у залі вдається психологічна розвантажуватись.
– Ти вчився у Маріупольському державному університеті, виховувався у школі "Азовмаша", грав за дубль, у першій команді, отримував навіть золоті медалі Суперліги. Маріуполь для тебе не чуже місто. Що відчував, коли його просто стирали з лиця землі...
– Коли ми зустрічали у тому пункті переселенців з Маріуполя, я постійно питав у людей про ситуацію у місті. Ви ж розумієте, звідти виїхало багато людей, але є й такі, хто залишився і живе там прямо зараз. Це сумно. Коли я бачив ті жахливі кадри зруйнованого міста, різні фото та відео – це суцільний жах. Я гуляв тими вулицями, знаю, де та який парк у Маріуполі знаходиться. Там минули мої кращі роки. Я ж приїхав туди з Дружківки ще школярем. Пройшов шлях від дитячого до дорослого баскетболу, отримував якийсь час у першій команді, їздив з нею на міжнародні збори. То був дійсно чудовий період у житті. Більше такого не було, та, мабуть, уже й не буде.
– Ти грав у Запоріжжі в тому сезоні, коли в Україні розпочалася війна, чемпіонат був без легіонерів та серйозно впав рівень. Зараз історія для тебе повторилася, тільки тепер Антон Буц – це найдосвідченіший гравець команди, як тоді, наприклад, Олександр Рибалко.
– Я коли приїхав в 2014 році з Шахтарська до Запоріжжя, то приєднався до команди Вищої ліги, яку тренував Єгор Большаков. З ним свого часу встигли пограти ще разом, тому він мені допоміг. Потім, коли настали часи фінансової скрути, приєднався до першої команди Ферро-ЗНТУ. На жаль, клуб припинив своє існування, але ми продовжили грати у складі БК Запоріжжя, де було багато місцевих гравців та молодь.
А щодо Олександра Рибалка, то це, мабуть, найрозумніший гравець, з яким мені доводилося бути в одній команді. Скільки живу, стільки й захоплююсь ним. Коли зустрічаю його десь у залі, завжди кажу – йди до мене, обійму тебе. Дуже поважаю його.
– У цьому сезоні вже саме на тебе покладені функції лідера і ти повинен бути для всіх прикладом на майданчику та вчителем і товаришем поза його межами. Відчув на собі цю відповідальність?
– Звісно. У нас багато молодих гравців. Їм справді важко. Вони тільки грали у Першій лізі, причому були там не серед лідерів, а тепер одразу Суперліга. Намагаюся донести, що це вже не дитячий баскетбол, тут інші швидкості, інтенсивність, рівень прийняття рішень. Саме через це у нас так багато втрат у стартових матчах сезону. Ті, хто вже має досвід – підказуємо молодим. Їм треба час. Вони ж нещодавно тільки випустилися зі школи. У будь-якому разі треба час для набуття досвіду. Для них – навпаки чудовий шанс зарекомендувати себе на такому рівні. У нас, наприклад, у такому віці його не було. Поки що у команді є певний дисонанс між передньою і задньою лініями. У грі багато залежить від перших номерів – довести м'яч, вчасно віддати передачу. Хтось не справляється з психологічним тиском, через це не вдавалося влучити просто у порожнє кільце. Це не просто нестача досвіду, це його повна відсутність. Але нічого, ми всі підтримуємо один одного.
– Ви стартували з перемоги над Черкаськими Мавпами, потім була програна гра Київ-Баскету і, мабуть, головне протистояння першого "баблу" зі Старим Луцьком. Як вважаєш, чого не вистачило команді у матчі з прямим конкурентом?
– Вважаю, що нам не вистачило концентрації у захисті. Ми знали, що у них є лідери, намагалися їх закривати, але Прозапаса, наприклад, чомусь недооцінили. Сама наша гра вона була далека від ідеалу, тому довелося грати і проти них, і проти самих себе. У них склад зіграний, вони добре знають можливості один одного, в цьому плані теж відчувалася перевага. А ще – важко, коли тобі влучають три "трьохи" поспіль.
Можливо, нам варто було побудувати гру через пресинг, це був третій матч "баблу", у них багато вікових гравців. Можна було спробувати за рахунок цього зіграти. З іншого боку випустити спочатку молодь, щоб гравці основної п'ятірки зберегли сили – на заключні хвилини – теж ризик. Тому склалося вже як склалося. Знаю точно – вони нам по силам. Просто через власні помилки ми програли у тому матчі.
– Наскільки складно особисто тобі проводити матчі у "баблі" день за днем?
– Грати три матчі поспіль було дуже важко. Першу гру провів добре, ми перемогли. Після матчу у нас вечеря з командою і сон. Зранку, коли прокидаєшся, то вже скоро знову грати, а у тебе все тіло болить. Навіть ривок зробити складно.
Формат "баблів" – це дійсно важко, брехати не буду. Зіграти всі матчі на одному рівні з такою ротацією як у нас просто неможливо. Роман Морозов молодший за мене на 10 років, але він теж говорить, що після двох ігор на третю неймовірно важко виходити і грати на своєму рівні. Все це на якихось нереальних морально-вольових якостях треба робити.
– У цих матчах ми побачили, що ти змінив імідж. Чому вирішив ходити з вусами та чи означає це щось для тебе?
– Просто хотілося чогось нового, вирішив залишити вуса. Приїхав на матчі з вусами, відіграв з Черкаськими Мавпами, набрав 20 + 21 і мені одразу почали писати та жартувати, що вуса – фартові. Ніби-то треба залишати їх і грати з ними й далі. Тому збривати поки не збираюся. Перевіримо.
– Головне завдання перед командою у цьому сезоні – зберегти клуб. А які завдання та цілі ти ставиш особисто перед собою?
– Я намагаюся повністю віддаватися грі, але при цьому отримувати задоволення від баскетболу та передавати досвід молодим гравцям. Ось це мої головні цілі та завдання на цей сезон. А ще – довести собі, що я можу грати на цьому рівні. І грати – добре.
У перших матчах заділ зроблено, тепер намагатимусь у кожній грі Суперліги оформлювати дабл-дабл. Тільки так наша команда може зачепитися за щось у цьому сезоні. Якщо ще й я не набиратиму очки та підбирання, то нам взагалі буде дуже важко розраховувати на перемогу.
Я розумію, що на моїй позиції можу конкурувати з гравцями усіх клубів. Бо раніше мені було некомфортно грати у Суперлізі на позиції 5-го номера, тому що зросту мені просто не вистачало. Зараз немає гравців по 215 сантиметрів, габаритних і досвідчених, відповідно, потрібно бути одним з кращих та прагнути саме цього.
