Купити квиток за 55 сек Купити квиток за 55 сек
Заслужений тренер України Вілій Тарнопольський: мені всього-на-всього 90 років...

Заслужений тренер України Вілій Тарнопольський: мені всього-на-всього 90 років...

Заслужений тренер України Вілій Якович Тарнопольський уже понад півстоліття працює тренером у спортивній школі Фастова на Київщині. Багато тисяч дівчат залучилися за цей час до баскетболу під його керівництвом. Про свій вражаючий життєвий шлях Вілій Якович розповів прес-службі ФБУ.

- Вілій Якович, як ви потрапили у баскетбол?
- Це було дуже давно, свого часу я грав за збірну хлопчиків Москви, а потім пішов до армії. Так і потрапив до Фастова, бо служив там, моє звання полковник запасу.

- А хто відкрив для вас цю гру?
- Тренер, вчитель фізкультури 279 московської школи. Також мене дуже залучали до спорту моя мама та вітчим. Вони не хотіли, щоб я десь ганяв вулицями.  Тож я навчався у школі і грав у шкільній баскетбольній команді.

- З якого віку розпочали грати?
- Десь з 11 років, починаючи з московської школи баскетболу. Потім пішов добровольцем в армію, в 13 років, там теж продовжував  грати. Коли мене звільнили  з армії, ті посади , які мені пропонували,  не підходили. Пропонували то йти на якусь базу працювати, то інспектором фінансового відділу… 10 січня 1956 року,  я прийшов у школу викладачем воєнної підготовки. На одному  занятті, я побачив, як міліціонер залізничної міліції стрибав через козла,  так і сів на того козла. Саме тоді  директор школи Петренко Іван Федосійович запитав, чи можу я викладати ще й фізкультуру, і я погодився. Викладав у школі і воєнну підготовку, і фізичну культуру.  Я вже тоді поцікавився у директора, чи є у місті баскетбол, він відповів що немає…

- Тобто, до вас у Фастові баскетболу взагалі не було?
- Були лише залізничні школи і була система освіти, так от, у системі освіти баскетболу не було, а у залізничній школі був такий вчитель Ісаєчкін, він керував своєю школою, там баскетбол був. У залі висіло два щити, я туди не потрапив, але  запропонував своїй 5 школі, якщо ви захочете, то я можу навчати баскетболу. У нас у місті був єдиний зал 6х9. Тоді я домовився, і наші хлопці також поступилися місцем дівчатам. З 9 до 11 я навчав баскетболу дівчат, а з 11 до 13 – хлопців.

- З якого віку до вас приходили навчатися?
- Це були дорослі, молодших тоді не було. Дуже сильна спартакіада, не так як зараз. Фастов займав 28 місце в області.  Коли я приїхав на турнір з дівчатами, то вони всіх переграли, ми з дівчатами зайняли 3 місце. Я запропонував відкрити баскетбольний майданчик. Тоді будували дороги із Фастова у село Фастовець. Ми сказали, що нам не потрібні гроші, а лише матеріали на будівництво майданчиків. Так у місті Фастів з’явився перший баскетбольний майданчик. Але тоді у нас ще не було щитів, тож я взяв правила і прийшов до директора заводу. Завод важкого хімічного машинобудування попросили лист від школи, ми написали, і нам дооблаштовували баскетбольний майланчик, який до сих пір ще є у Фастові. На той час, у школах була спеціалізація баскетбол, яку я і взяв. У 60-ті роки директор васильківської школи запропонував мені групу, як філіал баскетбольної школи. До 61 року, я працював тренером філіалу васильківської спортивної школи. Там тренувалися дівчата і хлопці. Потім прийшов мій випускник Саша Шаль, молодий хлопець, і сказав: "Тато Віллі, давай мінятися. Дівчата мене вже замучили, кожна запрошує на побачення, забирай дівчат, а я буду з хлопцями працювати".  Мій вже теперішній директор говорить, щоб якщо йому запропонували зараз перейти на дівчат, він би повісився (сміється).



- А ви з легкістю погодилися тренувати дівчат?
- Та з якою там легкістю! Він сказав, я зробив. Мені гроші потрібні були. У мене двоє дітей, я полковник, командир окремого батальйону бригади РГК, я тоді не мав шматка хліба.  Навчався у цей час на факультеті філософії в університеті Шевченка. До школи приїхала комісія, і сказали, що я не маю права викладати фізкультуру, потрібна спеціальна освіта, тому я пішов ще й в інститут фізкультури. Я навчався одночасно у двох вузах і ще встигав тренувати баскетболістів. Було й так, що хлопці приходили на тренування, а у мене дрова не рубані, тож спочатку дрова – а потім тренування (посміхається).  До 61 року я працював у Васильківській школі, а потім  відкрили нашу фастівську школу. Хоча, я ще не йшов тоді з васильківської, мені потрібні були гроші, а там платили більше. Ставка була 65 рублів. Я розпочав працювати з дівчатами. Вже тоді, я був призером області, але ще не чемпіоном. Біла Церква була чемпіоном області. Мій кум працював у другій школі, от я і набрав собі у нього команду. Мені було 30 років, я вперше поїхав у Дніпропетровськ на першість України. Там я познайомився з моїм другом. Це заслужений тренер України Володимир Заморський. Тоді він у мене взяв першого гравця, це була, Рая Лавриненко, яка потрапила до збірної України.

- Яку кількість команд ви наразі тренуєте?
- У мене зараз великий зал, у якому 12 щитів. Я професіонал своєї справи. Працюю вже з командою. У мене є тренер, яку я знаю ще з 1 класу, вона закінчила мою школу, потім інститут і повернулася назад. Вона у нас і жила, моя дружина вважає Раю членом родини. Насправді, я можу і сам працювати, але проводити відбір гравців, у моєму віці вже дуже складно. Хоча, мені всього на всього 90 років. Зараз відбір проходить серед дівчат 2-3 класів. Але моя помічниця просто "Мати Тереза", так я її називаю, занадто лояльна.

- А ви суровий тренер?
- А я – жорстокий (сміється). Тим не менше, мої випускники приходять до мене і через 20 років, постійно підтримують зі мною зв’язок. Я коли лежав у лікарні з серцем, і прийшов розраховуватися, то мені сказали, що все вже проплачено. Я знаю, що це мої дівчата перерахували кошти на картку, хоч вони й не зізнаються. Нещодавно Інна Єгорова, дівоче прізвище Кочубей, народила дівчинку, і першому зателефонувала саме мені. Не татові, не мамі, а мені, і сказала: "Тато-Віллі, я народила нормально, і ми назвали дівчинку Злата". До речі, мене всі мої учні завжди називають "Тато-Віллі". Я для них не просто тренер. От вони легко можуть запитати у мене, як краще, коли ти любиш чи щоб тебе любили? Я відповідаю, що краще, коли тебе люблять (але це між нами, дівчатам)
    Я коли був у лікарні, то дівчата мені казали, що не будуть ходити на тренування. Як таке можливо? Коли заходжу в зал, всі одразу шепочуться: "Все, все, Віллі прийшов", і  тиша, дисципліна.  Я за всю свою діяльність вигнав всього 2 дівчини.

- А за що?
- За що вигнав? За діло! Просто так не виганяють. У мене є три правила: навчання у школі, допомога вдома, баскетбол. Четветого не дано. Ні вишивання, ні ліплення, ні екскурсії… Мене це не цікавить. У першу чергу, це моя вимога до батьків, а не до дівчат. Батьки мають бути зацікавлені у тому, чим займається дитина.
  Баскетболу я навчався в Україні, і тренером я став саме тут.  Я вдячний Україні, що отримав можливість реалізувати себе у цій грі. Коли я говорю, що піду, то мій директор відповідає – я тебе піду! (сміх)
90 років – ще рано.

- Де грають ваші вихованці?
- Дівчата грають по всьому світі, у Німеччині, Франції, Ізраїлі, Польші, Білорусі, на острові Крит.  Це їх вибір, але розпочинали вони свій шлях саме в Україні. Всі пройшли через мої руки. 
     До речі, мої дівчата говорять, що закінчуйте вже з жіночим баскетболом, ми понароджували хлопчиків, тож розпочинайте тренувати чоловіків.

- Чого не вистачає українському баскетболу?
- Грошей (сміється), і змагань, але це якраз через відсутність коштів. Хоча зараз і діти інші. Раніше вони жили баскетболом, дихали цією грою.

- Вілій Якович, ви чудово виглядаєте. Як підтримуєте себе у формі?
- Не повірите,  я все життя не роблю зарядку (сміється).
Я не вважаю, що  якийсь особливий. Мене часто запитують, а чи можна навчитися бути хорошим тренером, ні, цим потрібно жити. Важливо бути ще й хорошм психологом, не даремно ж я закінчував філософський факультет.  Моя дружина говорить, що у мене немає родини, а лише дівчата, хоча вона абсолютно не ревнива, вже звикла (посміхається).

З Вілієм Яковичем неможливо розпрощатися, він надзвичайно позитивний, життєрадізний та веселий, живе своєю справою. Після зустрічі з такими людьми, забуваєш про всі проблеми! Здоров’я вам, Вілій Якович, і правда, 90 років – це ще зовсім мало!

Estafeta