Починав зі спортивної гімнастики, потім закохався в баскетбол, а вже зараз встановлює особистий рекорд результативності у Суперлізі. Що стимулює молодого захисника БК Запоріжжя Якова Титова щодня працювати в поті чола і як сприймає нинішній рівень Суперліги Парі-Матч гравець, який ще минулої осені виступав у студентському колективі? Прес-служба БК Запоріжжя поцікавилася у молодого баскетболіста, який проводить свій перший повноцінний сезон у Суперлізі.
– Якове, так вийшло, що останній матч першого кола чемпіонату для БК Запоріжжя видався невдалим, але саме тоді тобі вдалося встановити особистий рекорд результативності у Суперлізі Парі-Матч – 15 очок у грі з Київ-Баскетом. Що підбурювало? Адже шансів врятувати матч майже не було.
– Звичайно, що перш за все хотів допомогти команді. Виконував усі відкриті кидки. Хотілося наздогнати Київ, але не вийшло. Дуже велика різниця була. Нам тренер казав, що не можна їм дати піти у відрив. Але коли ми їх відпустили на 10 очок… там вже виправити ситуацію було важко. На своєму паркеті вони прекрасно влучають триочкові. Втім, все-одно приємно, що для себе зробив особистий рекорд у цьому сезоні.
– Ти вже відчуваєш себе повноцінним гравцем команди Суперліги Парі-Матч чи все ще заважає хвилювання і тисне шалена відповідальність? Не ностальгуєш за виступами в ЗНТУ, де все відбувається спокійніше?
– Іноді буває відчуття легкої невпевненості. Але гадаю, що це скоро мине. Звичайно, що тут швидкості інші, зокрема, швидкість прийняття рішень. Плюс дуже важлива командна гра. Наприклад, у Першій лізі більше можливостей зіграти на себе, бути лідером. А зараз перший повноцінний сезон у Суперлізі. Ми виходимо, допомагаємо команді, чим можемо. Зазвичай, у захисті. Намагаємось виконувати все, що вимагає тренер.
– Коли тренер випускає тебе на паркет під час матчу, що ти відчуваєш?
– Завжди по-різному. Іноді відповідальність дійсне тисне. Думаєш про те, як не помилитися. Щоправда, коли занадто багато над цим думаєш, то результат буде поганий. Як нам говорить тренер – слід просто розслабитися та грати в свою гру, отримуючи задоволення від процесу. Коли ми це робимо – все виходить.
– Для Іллі Нємцу та Івана Міхєєва цей сезон теж дебютний в Суперлізі Парі-Матч. Між вами є серйозна конкуренція за місце на майданчику?
– Я б не сказав, що це конкуренція в чистому та безкомпромісному вигляді. Ми дружимо, спілкуємося. На паркеті допомагаємо одне одному. Підказуємо, хто що бачить зі сторони. Ми ж одна команда і маємо працювати як єдиний механізм. Конкуренція має місце, але не так, щоб… вбивати (посміхається).
– Присутність в команді американських легіонерів допомагає вам, молоді, швидше прогресувати?
– Так, це класний досвід. От у минулому році було дуже цікаво грати проти Майкла Холтона та Маліка Трента. Трент швидкий, захищатися важко. Холтон спокійніший, але грав розумно. Цього року сильний індивідуально Рендольф. От я з ним захищаюсь, теж не просто, але це тільки в плюс мені йде. Зі Столлвортом рідко обороняюсь, але він теж різкий, швидкий, має добрий відсоток триочкових. Сіммонс розбирається в нападі, особливо, що стосується кидків з-під кошика. Я радий, що маю нагоду виступати з тими, хто сильніший за мене. Це однозначно допоможе в розвитку.
– Що тебе надихає? Хто змушує не опускати руки, коли щось, можливо, йде не так, як хотілося б?
– У першу чергу мотивує бажання ставати краще, ніж я є зараз. Щодня треба працювати так, аби особистий рівень ставав вищим за вчорашній. Вдома часто дивлюся відео своєї гри, аналізую. Дівчина підтримує, рідні, родина. Також тренери та гравці. Ми всі одне одного підбадьорюємо і це дає поштовх до розвитку. Люблю дивитися матчі НБА, навіть частіше, ніж Євролігу. З гравців мені найбільше подобається Рассел Вестбрук. Можливо він і не дуже командний баскетболіст, але його атлетизм, індивідуальні вміння, це просто… от дивлюся і хочу грати, як він!
– До того, як потрапити в Суперлігу, ти багато років грав за команду ЗНТУ. Наскільки виступи під наставництвом Кирила Вікторова тобі допомогли стати тим, ким ти зараз є?
– Це був підготовчий дуже серйозний етап. Радий, що Кирило Вікторович у цьому допоміг. Колеги підтримували, не дозволяли “впасти”. Завдяки цьому я втілив давню мрію – опинитися в Суперлізі.
– А тепер перекрутимо час на багато років назад… А саме – як, коли і чому ти обрав саме баскетбол?
– Я, коли був маленький, про баскетбол якось і не знав. До другого класу ходив на спортивну гімнастику і за той час швидко виріс. В одну мить тренер сказав, що гімнастика не для мене. Мовляв плавання, баскетбол, футбол – оце більше підходитиме. І от у школі якраз тоді викладав мій перший саме баскетбольний наставник – Юрій Немченко. З ним мене звели батьки. Ще там займалися мої друзі. Приблизно тижня занять вистачило, щоб закохатися в цю гру.
– Як у процесі баскетбольних тренувань змінювався твій ріст?
– До 8 класу ріс активно, але при цьому залишався худим. Потім сталася певна пауза. Однолітки почали мене наздоганяти і це трохи лякало. Адже в масі я теж не додавав. Це був перший переломний період, коли я переймався, десь навіть замкнувся. Потім поїхав до тренувального табору в Києві. Його проводила команда Хижаки, яка, якщо не помиляюсь, досі існує. Там були тренери з Литви. Вони дали мені корисні поради, після чого я перестав боятися та комплексувати. Зрозумів, що все ще попереду. Остаточного зросту (192 см) я досяг приблизно в 11 класі або на 1 курсі, коли вже грав за ЗНТУ.
– Чи є в твоїй родині спортивні традиції? Хтось із батьків займався професіонально?
– Знаю тільки, що батько в молодості займався гандболом. А так сім’я не спортивна. Я найстарший з усіх моїх братів та сестер. Буду привчати їх до баскетболу.
– Було таке, що батьки відмовляли займатися спортом професіонально?
– Ніколи такого не було. Батьки мене завжди підтримували в усьому. Казали, що все вийде, допомагали, за що я їм дуже вдячний.
– Кого можеш виокремити, хто найбільше сприяв твоїм баскетбольним успіхам?
– Якусь одну людину виділити не можу. В різні періоди життя це були різні особи. Зрозуміло, що батьки були завжди зі мною. Щодо тренерів, то кожен зробив свій вагомий внесок. Я всім дякую, хто мене наставляв. Усі вони давали щось корисне і врешті-решт склалася картина, котру зараз маємо.
– Окрім баскетболу маєш якісь хобі? Мистецтво, або ігри – комп’ютерні, вуличні?
– Ну, якщо брати літо, коли у нас відпустка, то ми з хлопцями йдемо до тренажерного залу. Іноді вирушаємо на майданчик грати в стрітбол, що допомагає підтримувати форму. Ще полюбляю рибалку. Фільми дивлюсь, але протягом сезону багато не передивишся. Два тренування на день, і щоб підтримувати свій організм на належному рівні, треба приділяти увагу сну, харчуванню, тощо.
– А не тисне морально відсутність можливості, скажімо так “тусити”, брати від життя максимум, поки молодий? Адже фактично весь свій час ти віддаєш баскетболу.
– Ні, я так не вважаю. Мені подобається цей вид спорту. Це вже моє життя. А тусовки, алкоголь чи куріння – не про мене. Раз на тиждень я ходжу відпочивати на ту ж Хортицю. Іноді з друзями гуляю містом. Можу просто вийти в парк біля мого будинку. Подихати повітрям теж корисно, допомагає, розслаблює.
– Торік ти здружився з Маліком Трентом. Він навіть приходив подивитися твої виступи в Першій Лізі. Добре володієш англійською?
– Не дуже добре, скоріше в процесі вивчення. Сам вчу і раз на тиждень відвідую репетитора. У сучасному світі англійська точно не завадить. Це міжнародна мова. Володіння нею покращить моє життя. Спілкуватися з легіонерами легше буде. Якщо поїду до Європи, теж знадобиться. Наразі не похизуюсь вільним спілкуванням з американцями. Але все, що стосується ігор, у цих питаннях ми одне одного розуміємо.
– А з кимось із нинішніх легіонерів товаришуєш? Можете після тренування пройтися до зупинки, поговорити?
– Не те, щоб сильно. Але коли вони приїхали, перший час ми разом гуляли з ними. Показували їм місто. Торік, до речі, ми були більш сором’язливі в спілкуванні з американцями. Зараз можемо і до кафе запросити, на що вони радо відгукуються. Цьому сприяє й те, що цьогорічні легіонери приблизно одного віку з нами. Майкл Холтон або Джеврон Пресслі були старші за нас і це трохи сковувало.
– Не вважаєш, що нам слід повчитися в американців їхній відкритості? Адже тільки-но вони прибули до Запоріжжя і вже на першій прес-конференції жартували, сміялися.
– Мені здається, що це скоріше від характеру залежить. Ви згадали жарти на прес-конференціях… але торік у нас грав Кіндалл Хілл і він дуже рідко посміхався. Я майже не пам’ятаю з його боку сміху. А от Лью Столлворт постійно сміється та жартує, як і Малік Трент. Це індивідуально все. Кіндалл казав, що йому зручніше, коли він серйозно налаштований на ігри. Комусь можливо навпаки треба відволіктися, веселитися і грати буде легше.
– Окрім того, що сезон 2019-20 ти зі старту розпочав у Суперлізі, тобі ще поталанило влітку зіграти у складі молодіжної збірної U-20 на ЄвроБаскеті. Конкуренція за місце в ростері була серйозною?
– Я дуже хвилювався. Якщо на зборах у Києві почував себе впевнено, то на матчах фактична вся внутрішня віра зникала. Це той випадок, коли надмірно хотів себе проявити, але не вийшло, бо занадто багато про це думав. Плюс факт того, що це саме перший досвід дався взнаки. А конкуренцію пройшов, дякуючи порадам нашого керманича Валерія Плеханова. Він підказував, дав низку вправ, які мали статися в нагоді.
– Якщо резюмувати. Фінішувала лише перша частинка великого сезону у Суперлізі, можливо, висновки робити ще зарано. Якого подальшого розвитку подій у чемпіонаті ти очікуєш?
– Задачі у нас стоять завжди максимальні. Тренер нас налаштовує на те, що ми не маємо дивитися на того, хто перед нами в якості суперника. Слід грати в свою гру. Бути одним цілим і все тоді вийде. Торік багато хто не вірив, що ми посядемо третю сходинку. Так ще й у матчі за “бронзу” подолали Дніпро. Це взагалі сенсація була для всіх. Зараз вже теж з’являється взаєморозуміння, комунікація. Та найголовніше – гра в захисті. Напад це добре, але якщо не матимемо систему оборони, то обіграти будь-кого буде складно.
