7 квітня виповнюється 80 років відомому українському баскетболісту 50-60-х років ХХ століття Володимиру Стремоухову.
Азам баскетболу Стремоухов навчився у луганській ДЮСШ у тренера Михайла Цимбаренка. Виступав за команди КПІ, СКІФ, Будівельник, Спартак (Луганськ), збірні Києва, України та Радянського Союзу. Майстер Спорту міжнародного класу, багаторазовий чемпіон України, призер чемпіонатів СРСР, Спартакіадит народів СРСР (1963р.), дворазовий чемпіон Всесвітніх Універсіад (1959, 1961 рр.).
У 1957-му році Володимира Стремоухова другим з українських баскетболістів запросили до збірної СРСР для участі у Всесвітніх іграх молоді. Втім, через небажання стати мешканцем Москви Стремоухова не залучали до команди, що брала участь в Олімпійських Іграх, чемпіонатах світу та Європи. Звідси і відсутність гучних титулів. Зовнішньо неквапливий, небагатослівний Володимир на майданчику перетворювався на бійця – емоційного, агресивного, швидкого. Якщо додати до цього прекрасне бачення майданчика, дріблінг, взаємодію з партнерами, а головне – кидок "аля Стрем" у високому стрибку з відхиленням тулуба назад, стане зрозумілим, чому його гра регулярно зривала аплодисменти трибун.
У свої 80 років Стремоухов відданий справі свого життя. Натхненно працює з молоддю, вкладає у підготовку хлопців усю душу.
- Пане Володимире, у біографії написано, що у збірній СРСР кар'єра склалася не зовсім так, як хотілося, бо відмовилися переїхати до Москви. Чому так?
- Час був такий. Мене запрошували і до ЦСКА, і у Динамо, але не схотів. Я Київ люблю. Мене і у Тбілісі запрошували, до Риги. Я невисокого зросту, 1.87, і я крайній нападник. Тренер збірної Олександр Гомельський, говорив мені – так, ти багато забиваєш, але у матчі з американцями ти не зможеш. Бо в них "великі" крайні нападники, а ти невисокий. Як ти з ними будеш боротися? Але потім приїздили до нас американці, і я закинув 31 очко у Палаці спорту. У нас збірна СРСР грала зі збірною США. Але потім не поїхав на збори, бо у мене військова кафедра була, екзамени до КПІ. Мене тоді начеб-то визнали, і я мав на 2 місяці їхати до Алма-Ати на збори, а потім до США з турніром. І я не поїхав, бо ж воєнка, екзамени останні. А розумні усі поруч, говорили: ти ще встигнеш. Не треба їхати, давай складай іспит. Ну і склав я цей іспит з воєнки, і що? (Сміється – ред.) Ну, старший інженер, лейтенант запасу. А якби я був солдатом запасу? Щоб трапилося?
- Були б солдатом запасу.
- Але ж я поїхав би до Америки (в інтонаціях чути певне розчарування – ред.)! І я не поїхав до Алма-Ати, і мене відрахували зі збірної, за недисциплінованість. А потім я травму отримав і вже знову потрапити до збірної було дуже складно.
- Коли у Києві був матч з американцями, був аншлаг? Популярний був баскетбол у 1961-му році?
- Популярний! Коли ми грали і з ЦСКА (Москва), з Тбілісі – повний Палац Спорту був, повний, вщент заповнений.
- А що у Тбілісі була гарна команда?
- Так. ЦСКА, Динамо Тбілісі, київський Будівельник – між нами боротьба завжди була запеклою.
- А у Прибалтиці баскетбол тоді ще не був розвинений?
- У Прибалтиці теж баскетбол був, але на той час якось ми їх регулярно били. Був Жальгіріс, але перемагали його. Різниця не така була. На нашу користь була різниця. Ми пресингували. А зараз бачите, як прибалти пішли вперед? У них культ баскетболу. І тоді у них увага до баскетболу булла підвищеною, але у нас тоді зібралася така компанія, що ми їх тоді били.
- Першу п'ятірку Будівельника пам'ятаєте? Баглєй був, хто ще?
- Гладун, Вальтін, Окипняк.
- Вас впізнавали на вулицях?
- Ну, так.
- Коли до магазину виходили?
- І впізнавали, і автографи просили. Ось, Колю Баглєя зіпсували шанувальники - зустрічали, пішли "вмазали", і пішло, пішло. І Коля, нажаль, зарано пішов від нас, багато разів лікувався. Але я цим якось не скористався. Не вдалося мені (сміється – ред.). Я був відданий баскетболу. Коли з американцями грали у Палаці спорту, я, вважайте, ніч не спав. Адже я гратиму з американцями! Національна збірна америки – це найкращі гравці у світі. Взагалі, завжди американці сильніші за нас були. Екологія, змішення крові, - більш здорові хлопці виходили. І я знав, що гратиму з американцями…
- І ніч не спали, а як же ж грали?
- Коли я заводив себе, стрес був, нічого не бачищ - перемога і все. Ну, перемоги тоді не вийшло. Це у 61-му році було. А у 64-му вони знову до нас приїхали. І ми виграли одне очко. Можна сказати, трохи випадково. Може тоді у них команда була менш сильна. (Лукас був, - підтримує розмову дружина Володимира Георгійовича Галина Марківна. Вона теж спортсменка, почесний майстер спорту СРСР з Волейболу. Це звання давали тим, хто п'ять років поспіль підтверджував цей норматив – ред. – Він забив більше за всіх, більше за американців.)
- Кажуть, у вас був фірмовий кидок "Стрем", з відхиленням назад?
- Тут треба і стрибати. Не кожний міг повторити. Можна ж скопіювати, але потім треба п’ять годин на день працювати над цим – стрибати і кидати. А воно ж не кожному хочеться.
- Супруга каже, що у вас у стрибку був відрив від підлоги 90 см. Це ж ви на цьому фото? (розглядаємо газетні вирізки – ред.).
- Ну а хто ще, звичайно я. (- Він був другим за результативністю у Союзі – доповнює розмову дружина. – після Саші Канделя, був такий гравець в Уралмаші. – ред.) Ось дивіться – я добиваю. Поруч стоїть гравець 2.10. І тут треба ще своєчасно вистрибнути. 2.10 стоїть, а я вже забиваю. А ось у журналі розкадрували мій стрибок, по стадіях вивчали.
- Пане Володимире! Скажіть, баскетбол з того часу сильно змінився?
- Так. Швидкості підвищилися, гравці більш високі, більш технічні. Але воля до перемоги, порівняно з тим, що було …
- Відсутня.
- Так, недостатньо присутня (посміхається – ред.). Ось я дивився матч Будівельника з Дніпропетровськом. Дніпропетровськ сильніший. Але наші якось взялися. Усі вболівали, переживали за них. Вели, мали вигравати. 15 очок вели у заключній чверті і програли очко. Зробили кілька втрат під час вкидання. Недбалість. Не проявили волі до перемоги. Я тоді їх обізвав поганими словами. Тренеру Защуку висловився. А вони напирають – тренер сказав, судя не те свиснув, судя винен. Але я вважаю, що воля до перемоги виявилася недостатньою. Не можна бути байдужим до перемоги.
- За жіночим баскетболом слідкуєте?
- Багато років не дивився жіночого баскетболу. А ось у лютому дивився матч Україна – Сербія. Неперевершено грали! Така гра була, із задоволенням дивився, народу було багато і вболівали усі дружно, та ще й виграли!
- Майже як у 61-му!
- Можна і так сказати. ( До розмови приєднується дружина: - У 61-му коли вони за медалі грали у Союзі, палац ломився, люди на сходах сиділи. Раніше проходила першість міста серед ВУЗів. Чотири чоловічих і три жіночих. А ще юнацькі, дитячі. Починали о 9-й ранку, і закінчували бо 11-й вечора. У кожному ВУЗі були вболівальники. Тому і вболівальники були. У нас у КПІ коли булла першість інституту, не можна було до зали увійти. ). Я чув, що зараз у ста ВИШах фізичне виховання виключили з програми. Це теж недобре. Я працював зі студентами НАУ. Одного разу ми були перші, а потім як правило після КПІ другі. Зараз у національній академії управління ані кафедри нема, ані жодного викладача, все прибрали. Я їм допомагаю на змаганнях, цим хлопцям, не кину ж їх, а так ані тренерів нема, ані грошей на оренду зали. І те ми у четвірку у місті увійшли цього року.
- Ось коли буде більше таких гравців, як Ви, народ знов потягнеться на трибуни.
- (сміється – ред.). Хочуть, щоб я за ветеранів грав. Але я вже на тренерському містку, грали в Одесі ветерани у категорії, кому за сімдесят. Я їх консультував. Кажуть, давай, поїхали з нами на Чемпіонат Європи до Загреба! Ну як їхати? Грати хочуть, а тренуватися – ні. Це складно. Та й за свій рахунок ветерани їздять.
- А те що у вас досі таке світло в очах, це заслуга дружини вашої.
- Звичайно, якби не вона - ось і фогографії зараз відшукала. Зберегла історію. Ми вже 56 років разом!
