Два роки на екзотичному острові, чемпіонство із колишньою командою-аутсайдером, звання MVP та найкращого захисного гравця ліги, тайванський досвід змагань під час пандемії, організація дитячих турнірів і шана рідному клубу, гордість від виступів за збірну – про кожну із цих тем український баскетболіст Ігор Зайцев говорить щиро і цікаво. Велике інтерв’ю Укрінформ з досвідченим збірником і одним із найцікавіших легіонерів у сучасному українському баскетболі.
«МАЛО КОМУ З УКРАЇНСЬКИХ БАСКЕТБОЛІСТІВ ПОЩАСТИЛО ЯК МЕНІ, ХТОСЬ ЗАКІНЧИВ У БЕРЕЗНІ, ХТОСЬ ЩЕ ЧЕКАЄ ЗАВЕРШЕННЯ СЕЗОНУ»
- Екзотичний чемпіонат Тайваня, цього року був у всіх на вустах, чи не єдина першість у світі, яка завершилася вчасно у визначений термін. Ти допоміг команді стати чемпіоном, отримав престижний індивідуальний трофей. Певно коли їхав на Тайвань, не думав, що опинишся у епіцентрі таких подій?
- На момент мого першого підписання на Тайвані це була найкраща пропозиція. Мені самому було дуже цікаво побачити – який там баскетбол, яке життя взагалі. У перший рік і клубу, й мені усе сподобалося, я добре себе зарекомендував, отримав кілька індивідуальних нагород, тому на другий рік вирішив залишитися у цьому ж клубі. Власне, я знав, що якщо залишуся на острові, то буду грати лише за «Тайвань Бір».
Цього року ми виграли чемпіонство, тому вважаю, що зробив усе правильно. Особливо враховуючи те, що ми дограли чемпіонат у повному обсязі, без будь-яких збоїв. Мало кому з хлопців пощастило в цьому сенсі, хтось закінчив у березні, хтось ще чекає завершення сезону.
- Але у перший рік у тебе було більше індивідуальних нагород, аніж цьогоріч.
- Так, того року я став найкращим легіонером, цього року мене назвали найкращим гравцем захисного плану, втім вважаю – це теж гідна відзнака. В перший рік був ще MVP тижня. Хоча важливіше, що у перший рік завів багато знайомств, зрозумів що за чемпіонат, який менталітет у людей, у клубі багато приятелів з’явилося.
- Чи можна сказати, що ти український хлопець став своїм для тайванців?
- Ставлення у клубі було дійсно дуже хорошим, усе що довкола баскетболу, усі дрібниці були враховані. Квартиру нам дали можливо не супервелику, але у прекрасному районі, довкола три великих зелених зони, для дітей у парках багато розваг, там різні черепашки повзають, рибки плавають. Щоправда на прогулянці особливо поспілкуватися ні з ким не могли, а так усе чудово. Досвід азійського життя у нас був приємний. Тайвань – це успішна, високотехнологічна країна.
- У вас основний спонсор була пивна компанія, куштував їхню продукцію?
- Звичайно скуштував, але українське пиво смачніше.
- У клубі не забороняли вам знайомитися з продукцією спонсорів?
- Там система, схожа на ту, яку Майк Фрателло у збірній запровадив. Мовляв, ви професіонали, у свій час ви вільні робити усе, що завгодно, але у тренувальному процесі, під час ігор тут треба показувати результати. Пив ти пиво, чи не пив – нікого не цікавило. Взагалі у них побутова культура зовсім інша, пиво вони п’ють із маленьких скляночок мілілітрів на 50-70 і пару пляшок випивають на компанію у 3-4 людини за увесь вечір.
«НА ТАЙВАНІ ДИВЛЯТЬСЯ МАТЧІ БІЛЬШ СПОКІЙНО, ЦЕ ДЛЯ НИХ ДОЗВІЛЛЯ, ЯК У КІНО СХОДИТИ, ВОНИ ТАКІ СОБІ БАСКЕТБОЛЬНІ ТЕАТРАЛИ»
- Як острів пережив пандемію коронавірусу?
- Тайванці відреагували дуже спокійно і дисципліновано. Уся країна одразу вдягнула маски і пальчатки. Обмежень на рух по країні, закриття метро, на скупчення людей – такого не було. Більш жорстким став в’їзд до країни. Усіх, хто прибував, перевіряли одразу, якщо найменша підозра – одразу ізолювали, в аеропортах рейси не відміняли, але контроль був суворий.
Наш чемпіонат зупинили лише одного разу, оскільки кілька днів фіксували різкий зріст захворюваності. Нам сказали, що не будемо грати 2 тижні, але через тиждень уже поновили чемпіонат, адже кількість інфікованих різко впала за цей час. Ми просто трішки надолужували ось цей тижневий застій.
- Тобто формат чемпіонату навіть не стали змінювати?
- Так, формат лишили звичайний, просто за тиждень нам довелося зіграти 6 ігор. Щільний графік був, але головне баскетбол вижив у таких умовах.
- Як тобі у такому графіку було, ти уже не молодий гравець?
- Так, я зазвичай грав по 30 хвилин, був одним із основних гравців. Команда дуже потребувала мене саме у захисті, а це більше навантаження. Тому тренер став мене більше «берегти». Якщо був суперник слабший, то більше притримував на лаві, частіше міняв. Так що усе було нормально, обійшовся без будь-яких серйозних травм, які могли бути на тлі навантажень.
- У таких випадках у гравців падає середня статистика і вони ображаються.
- У мене цього немає зовсім. Я розумів, що таке рішення логічне, що до кінця чемпіонату часу ще багато і тренеру слід зберегти основних гравців, які будуть вирішувати завдання. Тим більше у клубі знали ще з попереднього сезону, що я командний гравець, статистика мене не сильно хвилювала. Тоді ми виграли чемпіонство, хоча до мого приходу команда була лише на 6 місці. У нас було завдання знову виграти чемпіонат, а на індивідуальні показники не зважали, і тренер підтримував мене в цьому.
- Дивно, адже від легіонерів часто вимагають космічних цифр, на твоїй позиції – дабл-даблів у кожній грі тощо… особливо у Азії.
- Так, для азійських клубів – це притаманно, в тому ж таки чемпіонаті Китаю, але це був не наш випадок, тут збіглося, що ми з тренером були на одній хвилі – й це дало свій результат.
- Проте через пандемію ви завершували чемпіонат без вболівальників?
- Так, із середини березня і до самого завершення матчі були без вболівальників, фінал у тому числі. Грати, звісно, не так драйвово, відчуття зовсім не ті. Стараєшся себе завести, налаштуватися на конкретного гравця, на кожен ігровий відрізок, але коли трибуни підтримують – це набагато легше.
На Тайвані не так вболівають, як в Україні чи Європі. Вони дивляться матчі більш спокійно, це для них дозвілля – як у кіно сходити, вони такі собі баскетбольні театрали. Хоча у країні баскетбол дуже люблять, по місту багато майданчиків, грають дорослі і малі, багато дивляться баскетбол, люблять НБА, ходять на внутрішній чемпіонат.
- Так, але в той час, коли зупинили чемпіонати по усій Європі, коли зупинився Китай і НБА – ваш чемпіонат став центральним. Ти відчув, що інтерес до тайванської першості виріс?
- Я спілкувався з нашим менеджером і він говорив, що телевізійні перегляди суттєво виросли. Мені стали набагато частіше дзвонити і знайомі, й незнайомі журналісти, навіть із тих країн, де я ніколи не грав. Не знаю, як мене знаходили, не знаю, на що це вплине у подальшому, але цікавитися стали значно більше.
«ДОДОМУ ДОБИРАЛИСЯ ПОНАД ДОБУ. НА ДІТЕЙ ПРОСТО ВАЖКО БУЛО ДИВИТИСЯ»
- Як ви відсвяткували чемпіонство?
- Доволі спокійно, у мене через добу після останнього матчу літак був, тому сильно не розгуляєшся. Спочатку в центральному офісі ліги у нас було нагородження, роздавали відзнаки, але особливих урочистостей не було. Тайванці дуже люблять караоке, ми з командою, президентом, з родинами, усі разом пішли на караоке, а наступного дня уже відлітали.
- У квітні добратися в Україну було уже нелегко, як твоя родина долала цей шлях?
- Дуже складно, скасовувалися рейси, мінялися літаки. Був варіант летіти Тайбей–Париж–Київ. Потім з’ясувалося, що з Парижа на Бориспіль рейсу не буде. Коли прибули у Францію, то стало відомо, що рейс є, але у більш пізній час. У нас уже були квитки на Мінськ, ми полетіли на Мінськ, звідти на авто нас перевезли до кордону, потім ще одна пересадка від кордону до Києва – й уже потім ще один переїзд Київ – Кривий Ріг. Близько тисячі кілометрів, по землі. Тільки перший переліт зайняв 13 годин. Загалом у дорозі були понад добу. На дітей просто важко було дивитися. Ця дорога їх виснажила повністю.
- На наступний рік повернешся до «Тайвань Бір»?
- Я продовжую спілкуватися з генеральним менеджером клубу, можна сказати, ми уже стали друзями. Справа в тім, що у Тайвані кожен рік змінюються правила для легіонерів. Наступного року максимальний зріст легіонера буде не більше, ніж 2 метри 3 сантиметри, тобто я зі своїми 2,10 не підпадаю. Цей сезон ми грали за правилом 4 метри на двох легіонерів. Словом, будемо з агентом шукати уже інші варіанти.
За два роки на Тайвані ми уже достатньо зарядилися місцевою екзотикою, діти (донька 4 роки і син 2 роки) уже досягли того віку, коли їм потрібно спілкування із однолітками, вони хочуть, щоб були свята, як удома, щоб приходив Дід Мороз, тому побачимо.
«У КРИВОМУ РОЗІ УЖЕ КІЛЬКА РОКІВ ЯК НЕМАЄ ПРОФЕСІЙНОГО ФУТБОЛУ, ДУЖЕ НЕ ХОЧЕТЬСЯ, ЩОБ БАСКЕТБОЛЬНИЙ КЛУБ ТАКОЖ ЗНИК»
- Зараз ти уже майже місяць удома, як проходить міжсезоння?
- Я уже почав підготовку до наступного сезону, працюю сам у тренажерній залі, цього тижня почалися тренування у БК «Кривий Ріг», я теж підтримую форму із хлопцями.
- Зараз надходять тривожні сигнали з Кривого Рогу, кажуть, що команда може навіть не заявитися на наступний сезон?
- Насправді, клуб зараз опинився на лезі ножа, перші домашні збори вони розпочали без жодної копійки фінансування. Ситуація жахлива, враховуючи те, що вони були найкращими у Вищій лізі. Там дуже хороший насправді бойовий колектив, сильний молодий тренер, дуже віддані вболівальники. Про традиції криворізького баскетболу забувати не слід. Раніше у збірній грав Дмитро Корабльов, потім мені випала така честь, зараз є Міша Горобченко. Дитячі баскетбольні секції працюють у місті на хорошому рівні.
- Ти, до речі, організовував турнір для дітей, цього року його довелося скасувати, чи повернешся до цієї практики?
- Звичайно. Більше того, скажу, що у нас уже все готове, є домовленості й із залом, і з командами попередньо, і призи. Я сам дуже сподіваюся, що коли знімуть карантинні обмеження, то ми знову зможемо провести хороший дитячий турнір, наприклад на початку навчального року.
До слова, саме на такому турнірі, кілька років тому, моя перша тренерка Людмила Коваль показала мені перспективного хлопця Мішу Горобченка, зараз він уже віце-чемпіон Універсіади, а у БК «Кривий Ріг» підростає його брат Павло. Місцева команда необхідна, щоб такі ось хлопці не губилися, а могли, лишаючись вдома у юному віці, розпочинати спортивну кар’єру.
Коли я був у підлітковому віці, саме наша міська команда відіграла вирішальну роль у становленні моєї кар’єри. Тому прикро, що зараз клуб із такими хорошими традиціями, зі спадковістю поколінь може припинити своє існування.
- Невже ситуація зі спонсорством така складна у Кривому Розі?
- Для мене це дивно. Я грав у Європі в маленьких містах, де немає великих підприємств. Там маленькі місцеві компанії завжди раді взяти участь у житті місцевого клубу, підбирається чимало спонсорів, які допомагають клубу, а клуб змінює життя у місті. Зараз у Кривому Розі уже кілька років як немає професійного футболу, дуже не хочеться, щоб баскетбольний клуб також зник. Весь клуб зараз дійсно живе сподіваннями, і тренер Сергій Корабльов – у активному пошуку партнерів для клубу.
- Ти сам для себе розглядав варіанти продовження кар’єри у рідному місті?
- Абсолютно реальний варіант: звісно, якщо клуб виживе і буде, як і раніше, грати у Суперлізі, я хотів би продовжити грати у рідному місті. Першу можливість грати на хорошому рівні з хорошими тренерами я отримав саме тут.
- Не можу не спитати про збірну України, яка уже розпочала відбір на наступний Євробаскет без тебе, ти хотів би повернутися до лав національної команди?
- Коли я був на Тайвані, зі мною зв’язувався менеджер команди Андрій Лебедєв – ми говорили про таку можливість. У чемпіонаті Тайваня немає вікна і мене клуб не відпустив, тому на попередні збори прилетіти я не зміг, але якщо на наступний сезон я повернуся до Європи, то звісно – я радий бути з національною командою, зрештою, це саме те, заради чого ми всі у баскетболі, – заради можливості представляти країну.
Усі попередні 6-7 років мені було приємно грати за збірну, це мене мотивує. Разом із тим, я бачу, що зараз підростають хороші молоді гравці на моїй позиції, тому рішення хай буде за тренерами.
