32-річний легкий форвард Андрій Кальниченко народився в молдовських Бендерах, але в юному віці переїхав в Україну і зробив собі ім’я саме в нашому баскетболі. Як вихованець южненського Хіміка він був з командою чотири рази поспіль (2005-2008) бронзовим призером чемпіонату України. Також виступав за Одесу, Донецьк і Черкаські Мавпи.
Останніх п’ять сезонів Кальниченко провів у Румунії, за клуб Університатя з Клужа-Напоки. Став чемпіоном країни-2016/2017, тричі володарем національного Кубка. Український форвард став улюбленцем фанатів Університаті.
У інтерв’ю клубній прес-службі Андрій розповів, як приїздив до Тернополя одинадцятикласником, як тренувався під керівництвом легендарного Душко Вуйошевіча і чому вирішив повернутися в Україну.
- Статус новачка елітного дивізіону, яким є Тернопіль, мене не лякав. Для мене це не має значення. Так, я грав у командах, які ставали чемпіонами України. Але для мене нинішній перехід – стимул, щоб допомогти новачку стати середняком, а можливо грандом, внести свій вклад у розвиток клубу. В Тернопіль мене запросив тренер Дмитро Забірченко. Ми спілкуємося. До того ж Дмитро приїздив у Клуж, щоб постажуватися у знаменитого чорногорського тренера Душко Вуйошевіча, котрий грав разом із сербським Партизаном у Фіналі чотирьох Євроліги, очолював російський ЦСКА з Москви.
Забірченко розраховував, що Тернопіль зазіхне на Суперлігу, тому розмовляв зі мною заздалегідь. Влітку, коли ситуація прояснилася, Дмитро мене набрав і сказав, що хоче бачити в команді. З задоволенням на цю пропозицію пристав.
- Ви протрималися в Румунії цілих п’ять років. Їхали туди ще тоді, коли місцевий чемпіонат у нашому розумінні вважався другосортним. А добули до часів, коли тамтешні команди очолюють персони рівня Вуйошевіча.
- Все просто: в останніх кілька років у румунському баскетболі з’явилися гроші. Тому в цей чемпіонат поїхали і авторитетні тренери, і баскетболісти з іменем. Так само було до 2014 року в Україні. Тоді в нас також грали люди рівня НБА і Євроліги. А чому б не грати, якщо пропонують хороші контракти? В Румунії інтерес у вкладенні в баскетбольні клуби грошей побачили спонсори. Тому за Університатю в сезоні-2019/2020 грав центровий збірної Хорватії Дарко Планініч, котрий до того виступав за тель-авівський Маккабі. Це вже рівень Євроліги. Показово, що на торішній турнір до Клужа приїхав турецький Фенербахче, грецькі Олімпіакос і Панатінаїкос.
- Тим не менш, Румунія в спорті в уявленні обивателя відома найперше футболом, спортивною гімнастикою і, можливо, великим тенісом.
- Баскетбол там теж люблять божевільно. Не в усіх містах, де є команди, але в Клужі точно. BT Arena, на якій приймає домашні матчі Університатя, заповнюється відсотків на 80 доволі регулярно. Особливо на матчах єврокубків чи на дербі з іншим клубом із Клужа – Сібіу. Для міста це протистояння рівня українського футбольного Класико Динамо - Шахтар. Під час дербі в залі стоїть такий гул, що не чути співрозмовника, який знаходиться в метрі від тебе. Стяги, димові шашки – атмосфера неймовірна.
Також був вражений, як тепло фанати проводили мене, коли виявилося, що в наступному сезоні в Університаті не гратиму. Коли я виїжджав, уболівальники виставили пости з текстовиком «Дякуємо, що був з нами». Я записав відео, сказав, що без таких прихильників сумуватиму. Знаєте, то треба відчути. Атмосфера на матчах у Клужі незабутня. Перед матчем фанати кидають на майданчик паперові стрічки (створюють так звану аргентину - авт.). Щоб прибрати ці стрічки, персоналові арени треба хвилин десять. Пісні і заряди не змовкають впродовж усього матчу. Я такого раніше не бачив ніде. Не уявляєте, який адреналін, коли граєш за такої підтримки. Проте, справедливості заради відзначу, що така атмосфера тільки на домашніх поєдинках трьох клубів – Університаті, Сібіу і Арада. Власне, ці три команди – найсильніші в Румунії.
- Припущу, що в Румунії вам було прижитися легше, ніж іншим легіонерам, бо можете володіти їх мовою.
- Звісно, це допомогло. Я ж у рідних Бендерах румунську на розмовному рівні знав доволі добре, трохи вивчав її у школі. То вже потім, 15 років тому переїхав спершу в Южне, а потім поступив у вуз в Одесі. Тому, звісно, в Клужі почувався комфортно, хоча якби поряд була людина, яка володіє російською чи українською, було б непогано. Та в Університаті я всі ці п’ять років був один такий. То в інших командах грали Ярослав Лемик, Максим Пустозвонов, В’ячеслав Бобров. Ми спілкувалися при нагоді, коли наші команди протистояли одна одній.
- Вуйошевіч проводив тренування англійською?
- Так. Я під великим враженням від співпраці з цим тренером. Нереально сильні тренування! Досі стільки не тренувався ніколи в житті. Враховувалася кожна дрібниця, починаючи з приходу за півгодини до тренування і тим часом, коли через півгодини тренувальний зал залишали. Дуже прискіпливо Душко підходив до тактики, перегляду відео, аналізу гравців команди-суперниці. Щодня у нас було по два тренування і на жодному вправи не повторювалися. Для мене це було одкровенням, але у Вуйошевіча настільки великий досвід, що тренування щодня були розмаїті.
Комбінацій ми теж не награвали. Душко підкреслював, що баскетбол – то лише імпровізація. При цьому тренер наголошував, що за цією системою він виховав безліч відомих баскетболістів. Якось наводив приклад серба Боґдана Боґдановіча, котрий зараз виступає в НБА за Сакраменто Кінґз. За словами Душко, Боґдан прийшов до нього в Партизан 15-м номером, тобто навіть не потрапляв у заявку. Але потренувався під керівництвом Вуйошевіча рік – і став номером один у збірній Сербії.
«Я знаю, як тренувати. Ви мені не розповідайте, а працюйте», - говорив Вуйошевіч.
- В Україні вам траплялися спеціалісти, яких могли б порівняти з Душко?
- З іншим чорногорцем Звезданом Мітровічем. Але він на рівень, співставний з Вуйошевічем, вийшов лише в останні роки. На початку 2000-х у Хімік він прийшов молодим спеціалістом і лише набирався досвіду. Хоча вже тоді було зрозуміло, що Звездан – серйозний фахівець, зі своїм баченням баскетболу.
- Андрію, наступний сезон ви проведете в Тернополі. Припускаю, що в місті ви могли бути теж на початку 2000-х, коли з нашим клубом у вищій лізі грав Флоаре з Бендер, у якому починалася ваша професійна кар’єра.
- У Флоаре тоді був дуже серйозний склад, який реально претендував на вихід в українську Суперлігу. Мені тоді було 15-16 років і до основного складу мене ще не підпускали. Грав за молодіжну команду в чемпіонаті Молдови. Так вийшло, що до Тернополя єдиний раз приїхав вже коли виступав за другу команду Хіміка. Це було років 17 тому.
- З якими відчуттями повертаєтеся в Україну після п’ятирічної паузи?
- Чесно кажучи, мав бажання знову потрапити в рідне середовище. За цей час трохи втомився від румунської та англійської мов. Хотілося почуватися вільніше в побуті, більше бачитися з сім’єю. Так, в останньому сезоні дружина Наталія з дітками була поряд, у Клужі, однак мав думати, що син Артем цьогоріч має йти у перший клас. Мене бентежило, що дитина, спілкуючись із ровесниками в садочку, почала забувати російську. Це був додатковий дзвіночок, що треба повертатися. Та й донечку Мію, якій всього два рочки, хочеться бачити частіше. Наразі ми в Одесі, де у нас житло і де працює дружина. Вочевидь будемо їздити одне до одного й під час сезону. Але з Тернополя в Одесу і навпаки добратися простіше, ніж постійно перетинати кордон. Хоча у Клужі нам було комфортно – мали там квартиру, автівку, дружина влаштувалася на роботу. Знаходилися в Румунії весь час, вдома були за рік два місяці.
