18 листопада у Києві стартує 26-й за ліком Меморіал Миколи Баглея. Один з його організаторів – невтомний і завжди позитивний ветеран українського тренерського цеху Володимир Карпухін розповідає про відмінність ставлення до ветеранських турнірів в Україні та Європі. Чому на думку Карпухіна сьогоднішні майстри помаранчевого м’яча не можуть грати так, як Баглей?
- Крім того, що я знав його, як гравця, я знав його ще як людину, яка багато зробила для розвитку спорту в учбовому закладі, де він працював. Спортивну залу, де проводиться цей турнір, він сам будував, приводив до ладу. І той зал, який сьогодні радує око і студентів, і ветеранів – він діючий. Це теж пам’ять про нього. Ми проводимо вже турніри його пам’яті з 1996-го року. Ми перейшли до цієї зали, коли вона капітально ремонтувалася, до цього проводили турнір у спортивному інтернаті на бульварі Перова, де працював його соратник Вадим Гладун. І одного разу нам випало щастя, нам надав свій зал, "Меридіан", київський "Будівельник".
- Скільки днів вони триватимуть?
- Цього року проведемо змагання протягом трьох днів. У трьох вікових групах: 50+, 55+, 60+. Турнір вже багато років має міжнародний статус. До нас регулярно приїздять наші друзі з Білорусі, з Молдови. Були друзі з Росії колись, наші друзі зі Словенії, з Польщі, Литви, Латвії. Коли можуть приїхати, коли ні. Одні, інші, але щороку мінімум дві команди з-за кордону приїздять на цей турнір.
- Цього року скільки команд вже підтвердили участь у Меморіалі Баглея.
- 12 команд підтвердили участь. Серед них команди з Білорусі, Литви і Молдови. І наші команди – з дніпропетровської області, донецької, миколаївської, з Закарпаття, з Одеси будуть окремі гравці, зі Львова, Житомира, зрозуміло, з Києва.
- Ваш колега Анатолій Волошин говорив – ще б в організації турніру додати. А що треба додати?
- Скажу відверто, кожний рік потребує стількох зусиль, нервових, фізичних, а усе через відсутність фінансових можливостей, які можуть дозволити проводити турнір на такому рівні, на якому проводять його наші друзі. Особливо ті, хто живуть у Прибалтиці та Європі. І коли ми приїздимо туди, ми бачимо ту повноту, яку мають отримувати не лише дорослі професійні команди, а й ветерани, які люблять цю гру і віддають своє життя цьому прекрасному виду спорту. І останній турнір, який був у Вільнюсі, вкотре довів, що баскетбол люблять і глядачі, і меценати, і спонсори. Нас було на тому турнірі 5 команд, нас приймали з такою гостинністю, з таким розмахом, що ми можемо тільки облизнути пальчики і проковтнути слину. Бо щохвилини до нас була увага, нас і на екскурсію, нас і на шопінг, і на відновлення, і на обід, і на вечерю. Скрізь на нас чекали, нас зустрічали. І ці три дні здавалося, ми у казці. Це був турнір пам’яті ветеранів баскетболу Литви.
- Сам Баглей своєю грою на вас яке враження справляв?
- Свого часу про це казали і сьогодні ті, хто з ним грав, і Володимир Стремоухов, і Леонід Поплавський, і Вадим Гладун і Василь Окіпняк – вони називають його українським Джорданом. Людина, яка могла зі своїм габаритами у будь-яку щілину пройти, на п’ятачку обманути, обіграти, показував баскетбол найвищого гатунку. Я тоді вчився у середній школі, і коди дивився його матчі завжди захоплювався грою цього видатного баскетболіста. Не дарма він входив і до збірної України, і до збірної СРСР, става чемпіоном Європи, призером Олімпійських Ігор у Токіо-1964.
- Зараз ви бачите, баскетбол прогресує, грають команди майстрів у Кубку України у Суперлізі Парі-Матч такі баталії гарячі! Будівельник, Черкаські Мавпи, Хімік. Що, за своїм розвитком Баглей був вищим за сьогоднішніх гравців?
- Ну, сьогодні інший баскетбол. Сьогодні люди, які грають, вони звичайно більше займаються і індивідуальною роботою, і фізичною підготовкою. Але те, що дала природа Баглею і його самостійна робота, робота на майданчику поруч із домом – він у скромних умовах став великим. Його почуття, підкріплені працею, підтримка команди дали можливість йому розкритися в усій красі. Усі хлопці, що з ним зростали, розуміли одне одного і це допомагало не лише команді і йому, ай усьому нашому українському баскетболу. І треба подякувати ще батькові нашого українського баскетболу Володимиру Шаблинському. Він зміг зібрати хлопців у єдине ціле і вони усі розкрилися, стали гарними гравцями і прославили український баскетбол.
- Від баскетбольної історії до сьогодення. Команда, що ви її очолюєте, гратиме матч-відповідь Кубка України з Хіміком. Важко передбачии результат, але є певні передчуття, що Хімік може вас залишити за бортом Кубка.
- Я думаю, що так воно і має бути. Команда Суперліги, чинний чемпіон України має обігрувати аматорів. Але у спорті усе може трапитися. Недооцінки, гадаю, вже не буде. Перша гра відбулася. І вони і ми її будемо розбирати. Але вони мають більше можливостей. Вони заявили ще одного легіонера американця. Я, як тренер, виставив би його у матчі і подивився б, на що він здатний. Нам буде складніше. До того ж ми не маємо надвисоких гравців. Це позначилося на першій грі з Хіміком та й на інших іграх позначається. Бо той гравець 2м12см зросту , якого ми хотіли б залучити, він травмувався, а у другій грі хлопці вирішили, що вони самі зможуть поборотися, а результат вже залежатиме від того, як вони налаштуються на суперництво з чемпіоном і володарем Кубка. Те що вони будуть старатися, віддаватися грі, я у цьому не сумніваюся. Бо усі вони люблять баскетбол і усі бійці.
- Якби вам дати кадровий підбір виконавців, який має ваш колега по тренерському цеху Віталій Степановський, ви б ще точно могли поборотися з Хіміком?
- Я вже говорив про Будівельник 60-х років, коли він виблискував в усій красі. І сьогодні можу сказати – сучасний баскетбол так само потребує максимальної віддачі і любові, яка змушує на майданчику не шкодувати себе. Тоді баскетбол буде таким, яким він сьогодні трохи проявляється у Суперлізі, коли грають команди і демонструють той баскетбол, який ми любимо. Боротьба від першої і до останньої секунди, бажання перемогти у кожної команди, а не у тих 2-3-5 гравців, які хочуть закріпитися у цій команді.
