Дитячий тренер з харківської ДЮСШ №7 Світлана Полянська встановила унікальне досягнення – трьома командами стала призером ВЮБЛ. До того ж зібрала увесь медальний комплект. Її команда 2008 року народження стала чемпіоном, 2005 – срібним призером, 2006 – бронзовим. Як їй вдалося "провернути" таку медальну комбінацію?
- Найскладніше у цьому сезоні у турнірному плані було з командою 2005 року народження. Минулого сезону ми стали у цій віковій групі чемпіонами ВЮБЛ. А захищати титул завжди важче, ніж здобути. Отже, цій команді було найскладніше. Суперники були сильні – це і СДЮСШОР-5 (Дніпро), і Динамо Одеса, вони так само прагнули здобути чемпіонство. Фінал показал, що ці команди є рівними за класом, чемпіона визначили у закрутці – золото дісталося дніпрянам. Треба врахувати, що починаючи з цього віку формують збірну України U-14, отже усі хлопці прагнуть проявляти себе з найкращого боку. І десь психологічно ми трохи були неготові до фіналу. Хоча регулярний чемпіонат ми закінчили на першому місці без жодної поразки. Ми зазнали лише однієї поразки у сезоні – від Одеси у фіналі. З різницею у 5 очок. То ж я вважаю, що сезон ми закінчили гідно. І лише один програш у -5 очок. Вважаю, що це гарний здобуток. Хочу акцентувати вашу увагу, що ми – не клубна команда, у нас нема клубного фінансування. Ми звична дитячо-юнацька спортивна школа, де батьки усе беруть на себе, діти не мотивовані додатково, як це, скажімо є у Дніпрі – є система вюбл, першої, вищої, суперліги.
- А у вас такої піраміди немає.
- Так. І мені, як жінці, працювати з хлопцями психологічно дуже важко. Це перший момент. А другий – наші суперники Дніпро і Одеса у цьому сезоні брали участь у юнацькій Євролізі. У них є фінансування і вони змогли собі це дозволити, по 2005-му року народження. Мої діти не грали Євролігу і додаткового європейського досвіду ми не мали. Тому той результат, який діти показали і програли в Одесі «Одесі» 5 очок, ще й під тиском трибун, це добре. Атмосфера у залі була не зовсім дружня - на трибунах розмістили школярів з багатьох шкіл, вони створювали шумову підтримку, не давали дітям зосередитися на грі. Тому ми програли, стали другими – відтак з цим віком це був найважчий сезон для мене.
- Тобто стати чемпіонами було простіше.
- Що стосується команди 2008-го року, усі дітки були набрані у першому класі. Я з ними працювала, можна сказати паралельно з командою 2005-го року народження. Дуже часто діти залишалися самі без тренера, бо ж старші хлопці мали багато виїздів. Я задіяна у трьох вікових групах, не завжди проводила тренування. Але при усіх складнощах стали чемпіонами. Фінал ВЮБЛ по 2008-му року для мене був останнім у сезоні, то ж можна сказати, подарували мені заохочувальний приз, подарунок долі! Я їм дуже вдячна за це! Що стосується 2006-го року, команда на початку сезону виглядала слабенько. Я спочатку не бачила шансів пробитися до фінальної четвірки. Але ближче до завершення сезону діти настільки розкрилися, настільки захотіли грати, що у квітні-травні вони стали зовсім іншою командою. Вони знайшли у собі сили, багато хто з хлопців по-справжньому розкрився. У чвертьфінальних стикових матчах (за новими правилами дві гри – як одна) ми обіграли ОБШ ім. Бєлостєнного, де тренером Дмитро Коломійченко, і потрапили до фінальної четвірки. У фінальній четвірці нам важко було грати 2006-м роком – і Дніпру (СДЮСШОР-5) і Києву (СДЮСШОР-16) ми поступаємося, фізично там більш кремезні і високі хлопці, а зі СДЮСШОР ім. Літвака нам вдалося зіграти і ми вирвали у них третє місце. Заслужено здобули бронзу.
- Якщо ви навіть 2008-м роком стали чемпіонами, проблем з набором у вас нема?
- У нас у Харкові багато клубів – це і Школа Баскетболу, і Юніор, і Політехнік… Є дитячі школи при них. Я ж працюю сама – доводиться йти до першого класу, набирати дітлахів і вже на 4-й, 5-й рік є результати. Отже, проблеми комплектації є. У нас велике місто, є конкуренти - футбол, волейбол, тхеквондо зараз сильно розвивають, у кожній школі секцію відкрито. Отже є проблеми – і це велика праця, дітей просто не треба набрати, а й до четвертого класу довести, навчити. І це теж завдання тренера – не кинути, приділити увагу, щоб потім стати з цими дітьми кращими у найменшій віковій групі ВЮБЛ.
- Працюєте не тільки з дітьми, а й їхніми батьками. Замість того, щоб приділяти увагу навчанню, дитина приділяє увагу баскетболу?
- Коли ми демонструємо результати, багато хто дякує, чимало слів на свою адресу чую. І мене це теж надихає, підтримує після важкого сезону. Ось зараз я приїхала (після фіналу), сил нема жодних. Але ось ці слова подяки від батьків, від дітей, вони допомагають знайти нові сили для подальшої роботи, для подальших перемог і призових місць.
- У вас умови підготовки відповідають вашим здобуткам?
- Є база ДЮСШ №7. Це дуже гарний зал у Харкові, єдиний, що є для дітей. Маю чотири рази на тиждень тренування у великому залі. Дітей маленьких набираю у звичній загальноосвітній школі, у звичному залі. І також ще доводиться зал у технікумі. Щоб у дітей 2005-го року були щоденні тренування, доводиться орендувати.
- А коли вже діти відчули смаг до гри, вже їздять до інших локацій.
- Так, дітлахів набираю у школі, біля їхніх домівок, щоб було зручніше. А коли вже вони виростають до п’ятикласників, пояснюю батькам, що треба. І коли батьки вперше побувають на змаганнях, вони закохуються у баскетбол і по-іншому бути не може. Додам, що перед командою 2005-го року у мене була дуже гарна команда 2001-го року. Там у мене були дуже здібні хлопці – ми були тричі у призах. Минулого року вони закінчили школу. Один хлопець грає у Вищій лізі у Черкаських Мавпах-2, хтось до Польщі подався, хтось за харківський Політехнік-2 у першій лізі грає. Але багато хто й пішов з баскетболу. Дуже хочу, щоб діти себе знаходили у баскетболі у дорослих командах і продовжували свою спортивну кар’єру, а не йшли у нікуди. Це моє завдання, я до нього йду, розповідаю про це дітям, батькам.
