Без перебільшення головною зіркою чемпіонату України у жіночій Суперлізі на сьогодні є Олександра Радулович. Екс-гравець збірної України має досвід виступів у чемпіонатах Угорщини, Іспанії, Росії. Тепер вона прагне допомогти рідній бердянській Чайці досягати перемог на новому рівні. Яку мотивацію було знайдено, щоб Олександра знову вийшла на паркет?
- Через хронічну втому і травми коліна та спини я пропустила один сезон і завершила кар’єру. Потім – вагітність, мала дитина… А як склалося з Бердянськом? У травні ми з чоловіком були у Бердянську і просто допомагали дітям тренуватися, робили майстер-класи. А потім був ветеранський турнір у вересня, до якого я готувалася. І після турніру до мене підійшла тренер «Чайки» Катерина Кливенок і запитала: чи не маю я бажання допомогти молодим дівчатам повірити у себе, пограти, бо ти ще О-ГО-ГО! У планах у мене не було такого – повернутися у спорт. Просто це зараз більше задоволення, ніж повернення у професійний спорт. Бо і агенти дзвонили, і можна було укласти контракт і у Польщі, і у Португалії, Ізраїль цікавився, Іспанія. Але мені цікавіше бути вдома, поруч з сім’єю, і допомагати тим самим молодим дівчатам у Бердянську.
- Як Ви сприйняли інформацію, що ваш чоловік Срджан Радуловіч увійшов до тренерського штабу збірної України?
- У нього чималий досвід за плечима. Сам грав на професійному рівні, закінчив кар’єру у 27 років і протягом останніх 14 років займається тренерською діяльністю. І у Чехії працював, і в Угорщині, в командах Євроліги. І у московському Спартаку 4 роки працював, і в Оренбурзі. Тобто певний обсяг знань і досвіда він має. Для мене це було дуже приємно, що йому висловили довіру.
- Реально оцінюєте сьогоднішній рівень жіночої Суперліги?
- Я ще новачок. Ще зарано судити. Але те, що зараз жіночий баскетбол в Україні відроджується порівняно з минулими роками – це добре. Рівень підвищується і я сподіваюся, прийде час, коли менше гравців їхатимуть грати за кордон. Тоді і збірна демонструватиме кращі результати. Прогрес помітний. Я в Україні грала три місяці за Дніпро у 2010-му, а до цього у Казачці, коли ще зовсім була дитиною – у 2004-му році я звідти поїхала. Тобто зараз для мене усе по-новому. А робити висновки по командах Суперліги можна після нового року. Для новачків складно входити в сезон на новому рівні – відчуваю, деякі дівчата перед грою надмірно хвилюються. Я намагаюся їх заспокоювати – що вони в цій лізі грають нак рівних зі старшими. І вони мають грати, не боятися, демонструвати усе, на що здатні. І тому ми тут, Срджан Радуловіч допомагає на кожному тренуванні, щось змінюємо, вчимо, але, звісно, результат не побачимо за тиждень. На це потрібен час – хоча б пів-сезону, сезон. Щоб був результат і прогрес для кожного гравця.
- Матчі не сильно відриватимуть вас від сім’ї?
- Так, у мене двоє дітей. Не хочу нашкодити і сім’ї, що повернулася у спорт, і спорту не хочу нашкодити тим, що у мене є сім’я і треба робити багато домашніх справ. Я така людина, що не беруся за справу, якщо не впевнена на 100%. Якщо у мене не буде виходити, я не буду стрибати вище голови і намагатися вийти на той рівень, який був. Якщо не виходитиме, я просто піду. Тут тільки питання здоров’я. Не сім’є. Тут у мене все виходить, я усе встигаю. Тут тільки питання здоров’я і старих травм. (В Олександри двоє діток – шестирічний Ігнат пішов у перший клас, доньці Катерині – півтора року – ред.).
- З дівчатами швидко знайшли спільну мову?
- Я протягом останніх шести років проводила у Бердянську Кубок свого імені. Коли ще грала в Угорщині, Іспанії мені запропонували, і мені ця ідея сподобалася. Я цих дітей знаю з 12 – 13 років, відтоді, як вони прийшли у баскетбол. Проводила Кубки і щоліта діти просили хоча б раз прийти до них на тренування, потренуватися з ними. Для них це було цікаво. А в цьому році, коли я прийшла і сказали, що можливо я гратиму разом з ними, для них це було великим сюрпризом. Ніхто не очікував. Дівчата гарно до цього поставилися і до мене також. Але головне, як ставлюся до них я. Я ставлюся до них, як до рівних. Я їм одразу ж сказала у роздягальні, що для мене важливий результат. А те, що я старша за них – коли я була молодою в команді (Козачці – ред.), а старшій за мене Вікторії Буренок було 37. У нас різниця грандіозна була. Не треба мене називати на Ви. Мене треба поважати, підтримувати, але там, де треба обіграти чи перебігати – це треба робити. Така домовленість у мене з дівчатами була і розмова – що не треба мене боятися. Бо ви самі знаєте, є ситуації, старші приходять до молодих і починають. У нас була розмова – я тут не для своїх особистих цілей, у мене нема таких цілей, типу підписання контракту, у мене вже багато такого було, мені цього достатньо. Я тут, щоб допомогти вам. А ви маєте робити свою роботу на 100%. Я вже різниці особливої не відчуваю.
- За виступом збірної України на чемпіонаті Європи слідували?
- Так, слідкувала з чоловіком, Вболівали, переживали. І не тільки цього року, а й у 2015-му. Ми завжди обговорюємо, вболіваємо разом.
- Завжди чогось нашим дівчатам бракує.
- Психологічної стійкості, напевно. Не вірили у себе. Навіть у цій останній грі зі Словаччиною. Треба було цю гру брати, і впевнено брати – з різницею 10, а то й 15 очок. Чи то не налаштувалися, чи думали – мовляв вийдемо зараз і закидаємо усіх. Бо ж авансів цій збірній було видано дуже багато – вони такі сильні, вони мають вийти на Олімпіаду. Деяких гравців це додатково мотивувало, а деяких навпаки – розслабило. Але, як на мене, це будується не за один Євробаскет. Та й взагалі, з моєї точки зору, шансів успішно виступити на Чемпіонаті Європи у нас було більше у Румунії в 2015-му, ніж тепер у Чехії. Може мені так здалося тому, що я тоді тільки закінчила кар’єру? Відіграла останню гру у відборі і після цього вже не виходила на паркет. А минулого року я не була у колективі. І усе, що я бачила - по телевізору, як і інші вболівальники. Це зовсім по-іншому. І невідомо, що було в середині колективу, як усе це розвивалося. І ще я хотіла щодо наших юнацьких збірних висловитися. Усе починається з цих команд. Я грала і за U-16, U-18, U-20. Було таке, що протягом одного літа я грала у U-18, U-20 і у національній збірній. Це було дуже складно – усі три місяці важка робота. І фізично, і морально виснажливо. Але ми скрізь грали у дивізіоні А. Пам’ятаю, одного разу ми у Дивізіон В випадково випали по U-16, але ми швидко повернулися. І велике побажання до тренерів і самих дівчат, повернутися до дивізіону А. Соромно радіти четвертому місцю у Дивізіоні В. Виходить, у Європі ми 20-ті. Ми радіємо 4 місцю, діти щасливі і можливо до кінця не усвідомлюють справжньої ситуації зі здобути результатом. І завжди я казала, і тим самим дівчатам, які у Бердянську зараз грають – вони грали у Вищій лізі а тепер у Суперлізі. Там вони майже завжди перемагали, знають смак перемоги. А я їм сказала: краще бути гіршим з найкращих, ніж найкращим з найгірших. Потрібен час на це. Перемоги прийдуть, треба вчитися і прагнути. Так і по молодіжних збірних – краще бути у дивізіоні А, нехай і не хапати там зірок з неба, ніж бути у Дивізіоні В на підступах до п’єдесталу. Збірні U-16, U-18, U-20 – це наше майбутнє. І дівчата, і тренери мають продовжувати переможні традиції, започатковані нашим поколінням.
