Олександр Сальников був одним з найсильніших снайперів українського, радянського, європейського баскетболу 70-х – 80-х років. Вболівальники і досі згадують його феноменальні кидки здалеку. Час від часу оглядачі, підсумовуючи попередні результати національної першості, радіють набраним 20-м очкам гравців провідних команд. Для Сальникова це було надто скромним, майже провальним результатом. Він один з небагатьох, хто виходив на паркет до 40 років, не втративши якостей гравця екстра-класу.
1977 року у матчі чемпіонату СРСР Будівельник – Динамо Тбілісі у Києві гравець господарів Сальников набрав 66 очок. На трибунах яблуку не було де впасти. Бо напередодні газети сповістили про витівку Сальникова у попередньому турі чемпіонату у Владивостоці: киянин набрав з тамтешнім Спартаком 62 очка! У Києві хлопця понесло не на жарт, уболівальники вголос рахували його влучення, гра проходила під безперервні оплески. Це досягнення зафіксували, як своєрідний рекорд Радянського Союзу, який так ніхто і не перевершив.
З дитинства Сашко був рухливим хлопчиком, довготелесий, міг годинами ганяти у футбол, але від гімнастики його нудило. Ховався, коли треба було лазити по канату чи віджиматися. Та шкільний вчитель лише у гімнастиці вбачав основу розвитку людини, це наголошувала і затверджена Міносвіти програма з фізвиховання. Батька, капітана другого рангу Політуправління Чорноморського флоту (Сальникови мешкали у Севастополі) збентежила двійка з фізкультури поруч з відмінними оцінками з інших дисциплін. Сашкові був даний наказ: менше співів і акордеону, більше фізкультури. – На військовому кораблі слабаки нікому не потрібні, - таке жорстке резюме старшого Сальникова, який бачив майбутнє сина на флоті. Так Олександр почав відвідувати секцію баскетболу.
З книги «Володарі баскетбольних кілець» літописця українського баскетболу Анатолія Волошина: - … Київ зустрів Олександра в усій своїй травневій красі цвітінням каштанів. Весняний настрій панував і у душах керівників «Будівельника». Ще б пак. Вони вийшли переможцями у гонитві за диво-снайпером , як казали на О. Сальникова. Першим з українців його побачив суддя всесоюзної категорії Георгій Парфенчук. З вуст в уста передавали його розповідь тренеру Володимиру Шаблинському: «кидає навіть з-під ноги і все одно влучає. Здобуває мінімум 20 очок за гру!». На одну з ігор краснодарського «Строителя» був відряджений Віталій Ков’янов, на той час асистент Шаблинського…
Молодий гравець, якого у Києві зустріли гостинно і тепло, одразу увійшов до основи «Будівельника». Хоча попервах результативністю не відрізнявся, розігрався згодом. У повному блиску показав себе у сезоні 1974 року, коли над Будівельником нависла загроза втратити роль провідного клубу вітчизняного чемпіонату. В одній з перших ігор чемпіонату СРСР-1974 ленінградський «Спартак» грав з киянами. Будівельник переміг з перевагою в одне очко. Сальников набрав 32. Останній, вирішальний для команди м’яч він закинув за секунду до сирени, перегравши під кошиком олімпійського чемпіона Бєлова. За перебігом подій у матчі уважно стежив з трибун головний тренер збірної СРСР Кондрашин і вже не мислив відтоді складу збірної без Олександра. Сальников не забарився віддячити вже на найближчому Чемпіонаті світу у Сан-Хуані. Останній ігровий день, кульмінація змагань – матч США – СРСР. Американці відчутно нервують, хоча досі в іграх з «руськими» почувалися впевнено. Чутно, як тренер дає вказівки прикривати обох Бєлових, Паулаускаса, Єдешка, Болошева. Але того дня Кондрашин поставив саме на Сальникова. Настає його зоряний час. Того вечора йому вдавалося усе – як наслідок 36 набраних! Сальникова визнають найкращим гравцем чемпіонату, американці нагороджують епітетами «ракета» та «пікіруючий бомбардувальник». Чемпіонський титул приніс Сальникову звання заслуженого майстра спорту. Вражені його талантом менреджери з НБА запропонували хлопцю контракт на 2 млн доларів, той, ясна річ, відмовляється – я лікар, баскетбол – хобі. Хіба могла бути відповідь іншою за тих часів?
1976 рік позначений для Сальникова участю в Олімпійських Іграх у Монреалі. За кілька місяців до Олімпіади Сашкові під час планового щеплення (одноразових шприців тоді ще не було) занесли вірусний гепатит. Паніка охопила усе спортивне керівництво. Сальников місяць пролежав під крапельницею. У газеті прочитав – його участь в Олімпіаді під загрозою. Невже? Тривожна думка не давала спокою. Сальников виконував усі настанови лікарів і таки встиг на останні збори. Товариші і тренери не впізнали у знесиленому і худющому чоловіку зірку баскетболу. Але тренер Кондрашин ризикнув, склав для нього індивідуальний графік, виписав подвійні порції харчів. У Монреалі Сальников грав порівняно мало. Роль соліста, як і в Мюнхені-72, виконував москвич Сергій Бєлов. На відповідальний матч за бронзу з канадцями його взагалі не виставили. Але головне, що засмучувало – третє місе на іграх. Потім була олімпійська бронза у Москві-80.
Після завершення кар’єри Сальников деякий час працював у Польщі (1990-1993) і Лівані (1994-1999). Результат: його бейрутська команда виборола титул чемпіонів країни.
Наприкінці 90-х Олександр Сальников повернувся до Києва і продовжив плідну працю на баскетбольній ниві в Україні. Долучався до різних баскетбольних проектів, зокрема був одним з керманичів БК «Київ».
На жаль, 2017-го Олександра Сальникова не стало…
Дос’є
Олександр Сальников – народився 3 липня 1949 року у Севастополі, помер 17 листопада у Києві.
Заслужений майстер спорту
Перший тренер Віктор Фіонов
Здобутки: Чемпіон світу (1978), дворазовий чемпіон Європи (1979, 1981), дворазовий бронзовий призер Олімпійських ігор (1976, 1980), срібний призер чемпіонату світу (1978), дворазовий срібний призер чемпіонатів Європи (1975, 1977), дворазовий срібний (1975, 1977) і бронзовий (1974) призер чемпіонату СРСР у складі київського Будівельника, чемпіон і призер Спартакіади народів СРСР (1975, 1979)
Працював тренером у Польщі та Лівані
Мав дві вищі освіти, закінчив Київський медичний інститут і Київський інститут фізкультури