Він не знає, скільки матчів провів за рівненський клуб, адже відлік розпочався ще у 1994-му, а рахунок зіграних поєдинків йде на сотні. Цього місяця йому виповниться 42, втім, як і 10, і 20 років тому Анатолій Дубнюк є лідером своєї команди.
Саме завдяки натхненній грі Анатолія, який нейтралізував американського центрового суперника, баскетбольний клуб «Рівне» позаминулого тижня зміг здолати лідера вищої ліги одеське «Динамо». Майстер підборів та слемданків неодноразово думав про завершення кар’єри, втім, він все ще в строю, викликаючи захоплення у публіки. Про свій спортивний та життєвий шлях легендарний Анатолій Дубнюк розповів читачам «РВ».
— У 1994-му я навчався на 4-му курсі машинобудівного коледжу в Бердичеві. У вересні мій тренер запропонував Сергієві Шемосюку переглянути мене, а також Славу Ковалевського та Вову Макарчука. Вова не підійшов. А ми зі Славою залишилися. Вже через місяць я вийшов на майданчик у майці «Пульсара».
— Дебютний матч пам’ятаєте?
— Так, це було у Вінниці, тоді мене випустили на останні хвилини. Андрій Андрущенко накидав мені м’яча, щоб я забив згори, але тоді не вийшло. Хоча в майбутньому з кидками згори у мене було все гаразд. У 2008-му на «Матчі усіх зірок» у Донецьку навіть став третім данкером в Україні.
— І скільки зрештою матчів Ви провели за «Пульсар»?
— Самому цікаво. На жаль, в Інтернеті не зміг знайти цієї інформації. За «Пульсар» я грав 16 сезонів, з 1994-го по 2010 рік. Напевно, півтисячі матчів зіграв.
— Провівши все життя у «Пульсарі», у доволі зрілому, як для спортсмена віці, Ви перейшли до івано-франківської «Говерли», за яку відіграли два сезони. Чим запам’ятався той період?
— Так, у липні 2010-го ми з Вітею Герасимчуком перейшли в клуб Суперліги «Говерла», адже у «Пульсара» тоді почалися фінансові проблеми. Саме з «Говерлою» я здобув бронзові медалі чемпіонату, зіграв у єврокубках. Мені тоді вже було 34-35 років, після травми, тому багато часу на майданчику я не проводив, у мене були інші завдання. По-перше, допомогти основному центровому, підмінити його, а по-друге, провокувати під щитом ключових гравців суперника, виводити їх з рівноваги. І мені це вдавалося.
— Тобто так вийшло, що «Говерла» стала для Вас піком кар’єри?
— Звісно, що медалі Суперліги та участь в єврокубках — вагоме досягнення, але мій пік все ж припав на «Пульсар». Як не згадати перемогу збірної Рівненщини, складеної з гравців «Пульсара», у Спартакіаді України. Тоді за інші збірні виступали усі провідні гравці країни, але ми здобули «золото». Звичайно, допоміг Сергій Ліщук, який тоді вже за «Пульсар» не грав, але приїхав до Миколаєва нам допомогти. Та й, власне, у «Пульсарі» є що згадати. Упродовж трьох сезонів я був одним з лідерів Суперліги за підборами.
— У Вас зріст — 202 см, як для центрового — невеликий. У чому ж секрет великої кількості підборів від Анатолія Дубнюка?
— Стрибаю добре. Але, напевно, найголовніше — це бажання.
— Як вважаєте, завдяки чому «Пульсар», майже не змінивши склад, став грозою авторитетів у Суперлізі?
— З «Пульсаром» я пройшов першу, вищу, а потім і Суперлігу, де відіграв усі сезони. Команда дійшла до Суперліги достатньо зіграною, майже усі місцеві, зірок з неба ніхто не хапав, зарплати були невеликі, але було бажання, тим більше стільки людей приходило на наші матчі. До речі, хто пригадує, розпочали свої виступи у Суперлізі ми не дуже вдало — одна перемога у восьми матчах. Після цього вирішили, що треба щось змінювати. Домовилися з хлопцями вистригти на потилицях сонце — емблему «Пульсара». Ніхто, включаючи тренерів, про це не знав. Перед матчем усі прийшли в шапках. Коли ж вийшли на розминку, здивуванню публіки не було меж. Причому сонечка вистригли усі — і старі, й молоді. Зрештою, у регулярному чемпіонаті ми фінішували четвертими.
— Часто пригадуєте ті матчі у Суперлізі?
— Звичайно. До цих пір перед очима аншлаг у залі, а у вухах — «Пульсар»-«Пульсар»! Нещодавно, під час кубкової гри проти харківського «Політехніка», знову згадав ті часи.
— До речі, як сприйняли появу БК «Рівне» і чому у 41 рік погодилися грати за нову команду?
— Сергій Ліщук молодець, що взявся за цю справу. Він мене попросив допомогти, я погодився. Для людей це свято, позитивні емоції, які за 10 гривень, скільки коштує квиток, не купиш.
— Що мотивує у такому віці віддаватися на майданчику?
— Напевно, донька. Вона теж баскетболістка, нещодавно у складі збірної U-16 у Македонії травмувалася. Хочу, щоб вона пишалася мною, щоб не падала духом, хочу своєю грою підтримати її.
— Як молоді партнери по БК «Рівне» сприймають Вас?
— Вони мене бояться, але прислуховуються. Вони розуміють, що я граю не для себе, а щоб їм допомогти.
— Складно?
— Так, адже маю купу травм. Втім, розумію, що коли одягаєш форму, треба виходити і грати. От перед повторною грою з одеситами у мене вночі була температура 38,5, дружина була проти, щоб я йшов на матч, але ж розумію, що без мене команді було б зовсім скрутно. Тим більше, що до гри з лідером готувався більш ретельно, ніж зазвичай, провів чотири тренування за тиждень замість одного. Тому прийшов і допоміг чим зміг.
— Ви ще паралельно тренуєте юних спортсменів?
— Так, працюю керівником фізвиховання в Рівненському профліцеї. Приємно, коли мої учні приходять на ігри, потім ми обговорюємо матчі.
— Складно бути тренером?
— Складно, бо баскетбольні навички в учнів ліцею найпростіші, вчити доводиться елементарному. Хоча похвалитися є чим. Торік серед профтехзакладів України команда наших дівчат у чемпіонаті 3 на 3 здобула золоті медалі.
— Своє майбутнє з тренерською діяльністю пов’язуєте?
— Чимало екс-«пульсарівців» стали тренерами — Ковалевський, Скиданов, Колот, Максютинський, Сотник. Щодо мене, то я не знаю. Запросять — буду тренувати високих гравців. Ні — піду тренувати в АБЛ. Про це ще не думав.
— Не шкодуєте, що у 1994-му доля закинула Вас до Рівного?
— Ні. Мені подобається місто, люди на вулиці мене впізнають, дякують за гру, люди, половини з яких я не знаю. А це дорогого коштує. Маю родину, маю куток де жити, маю на чому їздити і при цьому нічого нікому не винен.
