Перший тренер гравця збірної України Ігоря Зайцева Людмила Коваль вже 24 роки працює у ДЮСШ №5 Кривого Рогу. У інтерв'ю прес-службі ФБУ Людмила Василівна розповіла, як виховати із звичайного хлопчака гравця рівня національної збірної.
- Оскільки місто у нас надто розтягнуте за розмірами, процес відбору дещо ускладнений. Особливо з маленькими дітьми у нас проблематично. Коли вони маленькі, ще не можуть самі діставатися школи. Вона розташована не у центрі міста. Якось обходимося за допомогою тренерів-погодинників, колег вчителів, які працюють по школах. Мені теж доводиться їздити по школах, відбирати, розказувати. Але діти і самі приходять, адже школа має репутацію закладу, де можна навчитися грати у баскетбол. Я завжди працювала тільки з хлопчиками.
- Коли у них прокидається бажання грати у баскетбол?
- Діти з найменшого віку різні. Є талановиті, але без особливого бажання. А є навпаки, без особливих даних, але з величезним бажанням. Тому передивляємося і тих, і інших. Прагнемо відібрати високих дітей насамперед. Але з ними завжди складніше. Вони менш координовані. Більш сором`язливі. Але коли вони потрапляють до нас у школу, вони вже відчувають себе більш впевненими, у своїй стихії. Бачать, що тут усі високі хлопці. Їм стає дедалі цікавіше. А коли вже починаємо грати на змаганнях, дитина вже більш зацікавлена.
- До вас приходять вже підлітки?
- Чому ж, у нас є і перший клас, а ось зараз у мене у наборі працюють колеги з дітьми 3-4 класу. Але найчастіше високі діти потрапляють до нас шестикласниками-семикласниками. Нажаль, підкреслю, бо у нас дуже розтягнуте місто. Таких дітей треба знайомити з баскетболом раніше.
- У 5-6 класі у дитині вже можна щось розгледіти?
- Так, але ж кажу. Потрапляють діти у такому віці, з відмінними антропометричними даними, але вони тільки прийшли, бо живуть надто далеко від школи. Та нічого, наздоганяємо. Ви ж бачите, що на чемпіонат України ми додаємося вже у 9 класі. Більш молодшим віком нам складно заявитися. Я працюю у школі одна і веду усі вікові групи. На сьогодні це складно. На чемпіонаті України також граємо командами двох вікових груп. Приїхали – поїхали.
- І які успіхи у чемпіонаті?
- Статистика на сьогоднішній день не дуже обнадійлива, але, відверто кажучи, я на неї не дуже звертаю увагу. Бо діти їздять, самі розумієте, за рахунок батьків через відсутність фінансування. Я не дуже звертаю увагу на результати. Я знаю, що підбирання є. І хтось з них точно має стати Гравцем. А у шкільному віці, я вважаю, навіть ті команди, які роблять статистику, ще не відомо, чи з`являться у них гравці. Тому що низькорослі гравці у шкільному віці, особливо 6-7 клас, роблять усе. А великі гратимуть потім. Знаєте, у нас у тренерів є висловлювання. Воно жартівливе на перший погляд. Але у кожному жарті є доля жарту. Не важливо, що ми набираємо, важливо, кого ми випускаємо. Можна набір зробити і 40 дітей. А нікого не випустити. Для мене важливо, кого я випущу. Тому я прагну дивитися трохи далі, якби ми орієнтувалися на сьогоднішній день. Ми б хапали більш спритніших і робили тільки результат.
- Як у дитини проявити бажання до занять баскетболом?
- Інтерес до тренувань у дитини має бути. Але, на мій погляд, справжній інтерес прокидається тоді, коли він бачить, що йому вже щось вдається, а більш великий вогник в очах може виникнути у нього у змаганнях. Коли дитина бачить, що вона команді потрібна. Відчуває підтримку товаришів, коло друзів створює і їй вже стає комфортно. Діти повинні багато грати. У будь-якому віці. Можливо за скороченою програмою. Добре, що у нас чемпіонати України проходять серед усіх вікових груп. Дітям це надзвичайно цікаво. І сам рівень змагань про себе свідчить. Навіть до нас до школи діти тягнутьсмя тому, що вони почули – тут діти виступають на чемпіонаті України. Коли вони вловили це, почули, і вже біжать до нас до школи. Це ж вже рівень, а не те, що м`яча у кошик у дворі кидати. Тому найбільший інтерес у дитини прокидається, коли ми починаємо змагатися.
- Ви стверджуєте, що дітям треба більше грати, але їм треба поєднувати баскетбол і навчання. Бо ж у них є батьки, які хочуть, щоб їхні діти добре вчилися.
- Я батькам завжди кажу так6 якщо ви маєте бажання, ви встигнете усе. Якщо не маєте, вам заважатиме усе. Багато дітей у нас і дуже добре вчаться. Не дивлячись на те, що у мене діти багато часу витрачають на дорогу. У мене є такі діти, які на тренування їдуть дві години. Дві! В один бік, щоб потренуватися дві години. Мені дуже приємно, що високорослі хлопці, які їздять з іншого кінця міста, вони мене знайшли самі. Я не приховую це. Цікаві є діти. 2002-го року народження, на перспективу там гарна дітвора. За збірну маєть грати пару хлопців. Для початку за збірну України на чемпіонаті Європи. А там побачимо, як себе проявлять. Точно теж не спрогнозуєш. Буває таке, що батькі телефонують, запитують: а ви нам гарантуєте, що ми будемо грати десь там у збірній, чи суперлізі? Я у такій ситуації кажу: ви коли дитину до школи віддаєте, ви ж не запитуєте вчителя: ви гарантуєте, що наша дитина буде в інституті вчитися? Тому далі буде видно.
- З сьогоднішніми дітьми працювати складніше ніж з поколінням Ігоря Зайцева? Або ж діти в усі часи однакові?
- Я вважаю, що часи. звичайно ж, різні. І діти більш просунуті, але тим не менш якщо дітей зацікавлювати, нема особливої різниці, у які часи живеш. Скажімо, у ті часи діти менше сиділи за комп`ютерами, але мало було змагань. А зараз у дітей більше змагань. І вони вже сповнені бажанням чогось досягти. У них стимули є. Все добре. Єдиний мінус – фінансовий. Здебільшого діти змагаються за рахунок батьків. Інколи виходить так, що нема можливості поїхати на виїзд здібній дитині, яка має поїхати. Але треба віддати належне батькам, вони дуже стараються. І ми жодного туру ще не пропустили з фінансових причин. А їздимо ми двома віковими категоріями.
- Скільки матчів ви вже зіграли?
- Ми зіграли по три тури. 99-м роком, і 2001-м. За два тижні 2001-м роком приймаємо домашній тур, четвертий. У нас зараз на перспективу є команда 2001-2002 р.н. Тут, я переконана, будуть цікаві гравці. Поки що ми пасемо задніх, але я не засмучуюся. Ми цим віком граємо перший рік у Чемпіонаті ВЮБЛ. Для дітей, знаєте, перші ігри, вони увійшли, вони боялися грати. Багато команд змагаються вже два-три роки у чемпіонаті і впевнено себе почувають. Але не дивлячись ні на що, останнім туром я залишилася задоволена. Я вже побачила таку спортивну злість, чіпкість, бажання. Від гри до гри діти стрімко прогресують, і це радує. Наступного року, думаю, у золотій серединці ми будемо точно.
