Прес-служба ФБУ відвідала тренування лідера Студентської баскетбольної ліги України в Києві команди НТУУ КПІ. Про успіхи та проблеми в підготовці і виступах розповіли тренери Григорій Устіменко та Олег Кузенков.
- Баскетбол – гра розумна, саме для інженерів, для людей з інтелектом, тому не випадково, що у КПІ вона прижилася, - розмірковує Григорій Устіменко. Він бачив у студентському спорті і гарні часи, і спортивне товариство "Буревісник", яке за радянських часів опікувалося студентами-спортсменами, і погані часи, коли взагалі нічого не відбувалося, тож має можливість порівняти що було, що є, і навіть наважується на прогнози.
- У цьому році проводять вшістнадцяте баскетбольний студентський турнір. Останні п’ять років він проходить під егідою Студентської профспілкової організації Києва. П’ять років тому ректор НТУУ КПІ організував Всеукраїнську баскетбольну студентську Асоціацію. У 1978-му році мене запросили працювати до КПІ і я перервав кар’єру.
До розмови приєднується Олег Кузенков, аби одразу ж розставити акценти.
- З кожним роком усе гірше і гірше. Раніше держава дбала про цей напрям, існував ФСТ "Буревісник". Він зник, на зміну йому нічого не утворилося. Коли один, два, три ВИШі хочуть культивувати баскетбол, вони не взмозі витягнути всю систему. Коли держава не здатна організувати щось, вона має делегувати повноваження. Це може бути громадська організація. Колись у 90-ті я керував спортклубом Сільгоспакадемії, навіть тоді були відрахування з податку 4 відсотка з прибутку на спонсорські гроші. Потім Парламент цю норму відмінив. Зараз цього нема. Студентський спорт занепадає. Оскільки ми близькі до баскетболу, ми це бачимо. Не можна їздити безкінечно на ентузіастах. А цього року Міністерство освіти взагалі примудрилося змінити правила гри. На тиждень у нас йде 20 тренувальних годин. Крім цього ми з Григорієм маємо проводити пари. Нам платять за них, а баскетбол – це виключно волонтерство. Кинути ми не можемо, оскільки шкода хлопців, але усьому є край. Це нас непокоїть. Це ж не проблема нашого інституту, що неможна заплатити нам грошей. Ми могли б бути викладачами, а потім працювати тренерами, як, скажімо, у тому самому "Буревіснику". Але ж ми не можемо працювати і там, і там, і отримувати одну зарплату. Вбили фінансовий інтерес займатися улюбленою справою.
Гигорій Устіменко: Я маю 16 пар на тиждень відпрацювати, а потім займатися збірною. Раніше фізвиховання було у сітці годин, зараз стало факультативом. Кажуть потерпіть, ми щось придумаєм, ось ми терпимо вже півроку. І так усі ВИШі. У нас є зобов’язання, ми набрали хлопців, на нас зав’язаних. Кинути не можна. Хлопці ж не винуваті. Тому тягнемо поки що. А ті ж дружини кажуть, тобі 60 років – ти ходиш-ходиш, приходиш о 10 вечора, а за що?
Зараз ми розподілили хлопців умовно на дві команди – КПІ-1 і КПІ-2. Випускники ДЮСШ з кожним роком приходять усе менше підготовлені. Щонайменше два роки треба, аби навчити їх баскетболу. Тому ми зробили ставку на дві команди – в одній молоді хлопці, які вступили у цьому, або минулому роках, і друга команда – ті, хто грає четвертий, п’ятий рік, магістри. Тобто, ми створили систему, яка дозволяє нам триматися на плаву. З другої команд хлопці поступово переходять до першої, а новачки поповнюють другу. ВИШ у нас великий, можливість набрати людей збільшилася. Тим більше, зараз інтерес до технічних спеціальностей зріс, не усі можуть бути юристами, економістами. Друге – ціна. У нас половина бюджетників, половина – платять батьки. Ціна за навчання доволі демократична. 14-17 тисяч грн. на рік. Є база, де можна проводити тренувальний процес.
- Гравці платять за тренування?
- Навпаки, ми платимо. Премії інколи пробиваємо через ректорат. Тут також є проблема. Є давнє розпорядження Кабміну, за яким ВИШі не мають права відправляти за бюджетний кошт студентів у відрядження. Це нонсенс. Нам виїхати кудись командою – ціла проблема. Викладачі можуть їхати, а студенти – за свій рахунок. Потім намагаємося перекривати це преміями, не завжди виходить. Це також проблема усіх ВИШів.
Минулого року фінал студентських змагань був у Запоріжжі. Я два рази з Олегом звозив хлопців, кожна поїздка обійшлася гравцям у тисячу гривень на брата. Нам вдалося половину компенсувати за допомогою премій. А решту? Кажуть: тренер, я ж свої витратив. А є діти різні. Є ті, для кого це не питання викласти тисячу гривень батькам, щоб дитина поїхала, пограла. А є ж інші.
Мені хотілося б, щоб ви запитали про це у керівників відповідних структурних підрозділів - Михайла Згуровського та Михайла Бродського. Бо ж ми з хлопцями працюємо очі-в-очі. Це те ж проблема. І коли приходить час їхати на змагання, багато хто каже: тренер, вибачте, але без мене. То ж, студентський спорт занепадає. Навіть Федерація, яка хоче проводити турнір, не може усе потягнути самотужки. Чув інформацію, 100 команд зберемо, будемо грати. Формально можна організувати. Подзвонить зараз наш ректор, який є першим віце-президентом Федерації, до ректорату – хлопці, виставляйте. Ну, ректор звернеться до завідувача кафедрою – треба виставити. Той - на тренера. Баскетболу у ВИШі, припустімо, не має. Одягнуть легкоатлетів, лижників у баскетбольну форму, і вони вийдуть, зіграють. На папері 100, або ж 50 команд наберуть. Але ж це результат?
Має проводитися цілеспрямована робота. У нас є досвід. Ми брали участь у Росії у Лізі студентів років п’ять тому, держава у них взяла усі витрати на себе. У перший рік заявилися 300 команд. У другий, не повірите, 800! Після цього вже почали відбирати, коли побачили, що люди розпочали хитрувати, возити лижників, побачили, де є реально гарні команди, і вони реально почали робити відбір. Але який? Сказали: ми беремо суддівство, призовий фонд, а ви маєте приїхати, нагодувати, поселити. І коли ректор виявляє бажаня, він йде на ці умови. Адже бачить рівень організації і майстерності команд. Отак треба будувати Лігу. А якщо нема державної підтримки, треба оголосити, ми знаходимо спонсора. 10 відсотків від прибутку на утримання команди. І на ці 10% держава зменшує йому податок. За рахунок цього виникає інтерес. Як у Польщі. Люди, які готові платити гроші, вони готові платити за престиж. Зараз є компанії, у яких мільйони гривень. Вони їх в офшори вивозять. А ви витратьте на студентський спорт. І це ж не такі великі гроші, як "Шахтар" чи "Динамо" утримувати.
Крім того, є проблема з залом. Ми вигризли певну кількість часу, решту забирають орендатори. Зараз з нас зняли гроші, другим кроком буде – вичавлять з залу. Комерційний час розписаний. Ми вибиваємо години на баскетбол своїм авторитетом, правдами-неправдами. Якщо залишать два рази на тиждень тренування, ні про який серйозний рівень не може бути й мови. Якщо піде Згуровський, а він йде нам на зустріч, прийде новий ректор, зникнуть години для занять у цьому залі, баскетбол помре.
Раніше методика роботи була яка? Відшукати антропометрично здібних хлопців серед новачків-студентів. Пару хлопців прийняв, йде ротація, можна їх у тонусі тримати. Зараз так не можна, бо приходять - дитячий рівень.
Олег Кузенков: Є дві системи набору гравців. Якщо дозволяє освіта – ми можемо запросити пару гравців, що виступають у Суперлізі. Вони будуть дутими студентами. Ми будемо їм ходити допомагати вчитися. У нас таких нема і ми у цьому не зацікавлені. Чому? У нас складний технічний ВИШ, вчитися у КПІ, якщо ти дійсно хочеш вчитися – важко. Ми не займаємося професіоналами. Минулого року ми грали з харківським Інфізом. Я до того моменту взагалі про таку команду не чув. Вони привезли п’ять людей – Глєбов, Бєліков, Хачатрян, ще хтось, і грають зі студентами. Ну як можна студентам грати з професіоналами? Професіонал тренується 10 тренувань на тиждень. Студенти у найкращому випадку – шість.
Григорій Устименко: Як підбираємо студентів? Подивіться на цього хлопця. Валерій Коврігін. Він з Енергодара. На парах сам став ловити, кидати м’яча. Прикро, що з 12-13 років не почав займатися. А йому вже 17. Першокурсник. Подивіться, схожий на Балашова. Ось цього хлопця перевів з Дніпропетровська, Микита Рижань, а той з Луцька – 197 см зріст, Боднарук. Ну як усе це взяти і кинути? Вони ще не втрачені. Можна з них ліпити гравців. А ось Іван Ватажок – син того Ватажка, пам’ятаєте. І ось батько цього року знайшов для нього варіант в Іспанії – академія Газоля. Поїхав, підійшов, зараз очікує на візу, поки грає за нас. Утримати – неможливо. Чим? За кордон через нашу команду поїхало дуже багато хлопців. Дмитро Марченко вчився на айтішника, грав у БК "Київ", міг грати у Суперлізі. Закінчив у нас бакалавра, поїхав до Дортмунда, тепер магістр. Я йому – Діма, може тобі допомогти, ти ж багато граєш, ні, я усе сам. Усе на Ей складав, на найвищий бал. КПІ-шна людина. Ось такі у нас грають у баскетбол.
